Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 166

Колоністи, тільки-но ступивши на берег, побігли до барака.

Усередині – така сама руїна й пустка. Крізь дірки в покрівлі голубіли клапті неба, пожолоблена підлога провалювалася під ногами, в щілини шмигали величезні ящірки, по стінах повзали чорні комахи, по кутках сиділи мокрі липкі жаби. Тартарен – він увійшов перший – мало не наступив на величезну змію, товсту, як рука. Скрізь витав гидотний дух вогкості та цвілі.

Уцілілі рештки переділок свідчили про те, що барак був колись перегороджений на вузькі приміщення – чи то стійла, чи то каюти. На одній з переділок виднів напис великими літерами. «АПТЕ… БЕЗЮ…». Решту літер з’їла цвіль. Однак неважко було здогадатися, що це означає: «АПТЕКА БЕЗЮКЕ».

– О, мені сяйнуло! – вигукнув Тартарен. – На цьому боці острова клімат поганий, тож колоністи, поживши тут, вирішили перебратися на той бік.

І він твердим голосом наказав командирові Бравіда, щоб той повів своїх ополченців у розвідку: мовляв, коли вони зійдуть на вершину гори і звідти подивляться на той бік острова, то, напевне ж, побачать дахи та комини, з яких струмує дим.

– Коли встановите зв’язок із колоністами, вистреліть кілька разів у повітря; це буде для нас знак…

А він, Тартарен, чекатиме тут, у штаб-квартирі, із секретарем, капеланом та іншими.

Бравіда та лейтенант Екскурбаньєс вишикували ополченців і рушили в дорогу. Спершу вояки йшли стрункими лавами, проте видиратися на гору, порослу слизьким, грузьким мохом, було важко, і шеренги незабаром поламалися.

Перебрівши струмок, ополченці побачили на тому березі рештки кладки і забутий кимось прач, вже позеленілі від моху, який ліз звідусіль і покривав усе. Трохи далі видніли руїни якоїсь будівлі, схожої на блокгауз.

Пройшовши ще трохи, розвідники виявили багато ям, викопаних майже в ряд і підступно замаскованих колючим віттям та ліанами. Кілька чоловік провалилися, сполохавши падінням, брязкотом зброї та спорядження гладких ящірок – таких, як ті, що повзали в бараці. Щоправда, ями були невеликі й неглибокі, та все ж ополченські лави змішалися остаточно.

– Схоже на старе кладовище, – зауважив лейтенант Екскурбаньєс.

Ця думка сяйнула йому, коли він помітив, що віття переплетене у подобі хреста; але воно вже встигло знову зазеленіти і розпростатись; схоже було, що це лози дикого винограду. А втім, кладовище було занедбане: обнишпоривши його, розвідники не знайшли жодної кістки.

Вони полізли далі нагору, насилу продираючись крізь густі чагарі, й нарешті добулися до вершини. Тут уже дихалося легше: над горою віяв морський бриз. Удалині лежала велика рівнина, яка положисто спускалася до моря. Отам, певно, і було місто.

Один із розвідників показав на високі стовпи диму, а Екскурбаньєс радісно вигукнув:

– Чуєте?… Тамбурини… Фарандола!..

О, це таки була фарандола! Її стрімкий ритм пізнаєш одразу! Порт-Тараскон ішов їм назустріч.