Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 165

Коли замовкли лункі розкоти пострілів, над островами знову залягла мертва тиша. Ніде – жодної живої душі; та найдивніше те, що не видно було ні порту, ні форту, ні міста, ні молів, ні сухих доків – анічогісінько!..

Тартарен обернувся до Скрапушіна, який уже віддав команду кинути якір, і спитав:

– Капітане, ви певні?…

Запальний моряк замість відповіді вибухнув лайкою. Сто чортів!.. Чи він певен? Та хіба він, побий його грім, не знає тутешніх місць, як свої п’ять пальців? Хіба він не вміє водити кораблі?…

Тартарен не розгубився.

– Паскалоне, принесіть мені карту острова, – наказав він.

На щастя, карта колонії, яку вони мали, була великого масштабу, на неї було нанесено всі миси, всі затоки, всі річки, всі гори – геть усе, навіть найвизначніші пам’ятники міста.

Карту розклали, і Тартарен, оточений своїми земляками, заходився водити по ній пальцем.

– Так… ага… Ось він – острів Порт-Тараскон… Навпроти другий острів… ось він… Мис… так… Ліворуч коралові рифи… Чудово… Але як же це? Де ж тоді місто, порт, люди?… Куди все це ділося?…

Паскалон, затинаючись, промекекав, що, може, це чергова витівка Бомпара, – адже весь Тараскон знає, який охочий до жартів цей вигадько…

– Бомпар, ніде правди діти, на таке зугарен, – мовив Тартарен. – Але такий обачливий, такий статечний чоловік, як Безюке… До того ж, хоч як жартуй, а ціле місто, порт і ремонтні доки під полою не сховаєш.

У підзорну трубу вони розгледіли на березі щось подібне до барака, але коралові рифи не давали підплисти ближче, а з такої відстані не можна було нічого роздивитися до пуття – все затуляло темно-зелене листя.

Тарасконці, вже готові до висадки, з клунками в руках, – поміж них тупцялася й стара вдова д’Егбулід із своєю грілкою, – роззиралися навкруги, спантеличені до краю; навіть губернатор розгубився, бо чули, як він пробурмотів:

– Дивно, незбагненно!..

Щоправда, він одразу опанував себе:

– Капітане, спустіть на воду велику шлюпку! Командире, сурміть збір ополченців!

Поки сурмач сурмив своє «та-ра-та», поки Бравіда робив перекличку, Тартарен, бадьорий та веселий, заспокоював дам:

– Не хвилюйтеся… Я певен: незабаром усе з’ясується.

Чоловікам, що лишалися на «Туту-пампамі», він казав:

– Ми за годину повернемося. А ви чекайте, не метушіться і не турбуйтеся.

Та ніхто і в гадці не мав метушитися чи турбуватись. Обступивши Тартарена, колоністи дивилися йому в рот і повторювали:

– Так, так, пане губернаторе… Усе з’ясується… Ми теж цього певні.

У цю мить Тартарен здавався їм всемогутнім.

В шлюпку, крім нього, посідали секретар Паскалон, капелан отець Батальє, Бравіда, Турнатуар, Екскурбаньєс та ополченці, всі озброєні до зубів, із шаблями, сокирами, револьверами, карабінами; славнозвісний тридцятидвохзарядний вінчестер теж, ясна річ, не був забутий.

Що ближче підпливала шлюпка до пустельного, мертвого берега, то ясніше бачили вони поганеньку пристань, збиту з дощок та колод, яка стояла на замшілих палях, занурених у застиглу воду. Невже це той самий мол, на який виходили тубільці, зустрічаючи пасажирів «Фарандоли»?… Трохи віддалік видніла якась будівля, схожа на барак, із зачиненими віконницями. Віконниці були залізні, пофарбовані суриком; вони кидали червонястий відблиск на застиглу воду в затоці. Дощана покрівля потріскалася й прогнулась.