Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 163

– Ну й добряче ми попрацювали! – казав апостол Петро вдавано веселим голосом, який, проте, тремтів од сліз. – А тепер, Учителю, час додому… Я вже знудився.

Ісус чудово знав, що під личиною нудьги Петро ховає ревний жаль до людей, але ж він, хоч і був добрий серцем, присягнувся, що вигубить усіх людей. Бо, сказати по правді, дуже йому дозолили люди!.. І не стало більше терпцю.

Одного раннього рожево-зеленого ранку Ісус і старий його супутник, як завжди, мовчки простували селом; співали півні, мукали корови, вітаючи сонце на сході, аж коли крізь ці звуки прорвався людський зойк – крик жінки; подібно до хвилі морської, яка то накочується на берег, то відринає, крик то гучнішав так, що здавалося, ось-ось розірве небесний обшир, то затихав, переходячи в довгий протяглий стогін; кожен, хто хоч раз чув цей крик, умить його пізнає. На зорі у світ з’являлося нове створіння.

Ісус зупинився, замислившись. Якщо вони все ще народжуються, то чого тоді їх вигублювати!.. І, повернувшись до хатини, звідки долинав крик, він загрозливо підніс білу руку.

– Змилуйся!.. Вчителю, змилуйся над бідними крихітками!.. – заридавши, вигукнув добрий апостол Петро.

Господь умить заспокоїв його.

І цьому немовляті, і всім іншим, що народяться на землі, він зробить гарний дарунок. Петро не зважився спитати, який то буде дарунок, але я вам скажу, друзі мої. Ісус став обдаровувати бідолашних агнців досвідом.

Це було жахливо. Адже раніше, коли людина вмирала, разом із нею вмирав і досвід. А тепер, після Ісусових щедрот, досвід став на землі накопичуватися. Діти народжувалися із старечими обличчями, сумні, зневірені. Ледве відкривши очі, вони вже бачили кінець усього сущого; на землі почали творитися страхіття: малі діточки вкорочували собі віку, в розпуці накладали на себе рученята.

А втім, це ще було не все: проклятий Богом рід людський не хотів зникати – попри все він існував, він жив.

Тоді Христос, щоб якнайшвидше з ним покінчити, позбавив чоловіків і жінок дару кохання, позбавив їх почуття краси. І не лишилося вже на землі ніякої радості, люди вже не знаходили втіхи ні в молитвах, ні в любострасті. Вони шукали тільки забуття, мріяли тільки про сон. Заснути… Ні про що не думати, не жити…

Як бачите, тяжко довелося безталанному людству; та й ці муки незабаром мали скінчитися: адже невтомний вигублювач квапився доконати свою лиху справу. Він блукав і блукав по світу, все в тій же подобі прочанина, із вузликом, повішеним на патерицю, а слідом простував згорблений, зморений супутник, і борозни на його щоках ставали тим глибші, чим більше напастей – буревіїв, землетрусів, вивержень вулканів – насилав Учитель на світ.

Одного ясного, тихого ранку, на першу Пречисту, Ісус линув по морю так, як повідається про це у Святому Письмі, і спинився серед островів, у тому самому місці Тихого океану, де оце пливе наш «Туту-пампам». І з букета квітучих островів вітер приніс на своїх крилах голоси жінок та дітей, що співали провансальських пісень.

– Отакої! – вигукнув святий Петро. – Чи це, бува, не тарасконці?