Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 161

– А що? Зась вам зітнути мені голову!.. Я вродився не такий, як усі, і нічого ви мені не зробите!..

Кінець кінцем поліцаї потягли його назад у буцегарню, тим часом як юрба, завиваючи, вистрибувала навколо розваленого ешафота, що палав полум’ям і вивергав у небо іскри, наче вогнище у ніч на Івана Купала.

Відтоді не тільки в цьому місті, а й у всіх цивілізованих країнах смертні вироки мовби хтось зачаклував. Меч закону більше не стинав голів злочинців. А що душогубці не бояться нічого, крім смерті, то незабаром на світі стало коїтися злочинів без ліку; люди боялися виходити на вулиці, на дороги, а мерзенні вбивці, якими були напхані в’язниці, били чоботиськами тюремників по головах, вичавлювали їм великими пальцями очі або провалювали задля розваги черепи – цікаво, мовляв, що там усередині…

Через те, що в правосуддя було вирвано з рук зброю, людство чимдалі ріділо, тож добрий апостол Петро, серце якого повнилось великою скорботою і жалем, вирішив, що досить уже людям терпіти такі муки, і мовив, догідливо всміхаючись:

– Учителю, ми вже добре їх провчили, довго пам’ятатимуть… А тепер, мабуть, час і назад повертатися. Я турбуюся: а що, як хтось мене чекає там нагорі?

Син людський ледь усміхнувся і сказав, піднісши вгору палець:

– Ану згадай лишень: «Те, що Христос звів, те він може й обернути на руїну…»

Апостол Петро похнюпився.

«Це ж я розпустив язика, діти мої, я!» – подумав він.

Вони розмовляли, простуючи буйно-зеленим ланом, що стелився по схилу горба; під горбом лежало пишне столичне місто: хоч куди кинь оком – скрізь здіймалися бані, дахи, розцяцьковані візерунками дзвіниці, стрімкі вежі соборів із мармуровими й золотими хрестами різної форми, що сяяли в лагідних променях вечірнього сонця.

– Ну, тут є і церкви, й монастирі, – знову озвався добрий апостол, щоб відвернути гнів Господа. – Нічого не скажеш – ліпота!..

Але ж ви, діти мої, знаєте, що Ісус щиро зневажає облудну пишноту фарисейської обрядності, зневажає церкви, до яких ходять на відправи тільки тому, що так заведено, зневажає монастирі, де виготовляють еліксир Гарюс та варять шоколад. Тож він, не мовивши й слова у відповідь, пришвидшив ходу; поміж високих хлібів – того року вони напрочуд добре вродили – мелькав лише вузлик із одягом, повішений на вінець прочанської патериці грізного губителя людства… У місті, куди вони вступили, жив старий-престарий імператор, такий справедливий і такий могутній, що його вважали володарем над усіма володарями Європи; він прикував війну до гарматних лафетів; часом силою, часом красним словом він не давав народам винищувати один одного.

Отже, між вовками та псами існувала мовчазна угода: поки імператор є імператором, вівці можуть собі пастися; ну а вже потім – стережись і пильнуйся!.. І тому народ обожнював цього доброго імператора; кожна мати, якби було б треба, розрізала б собі вени і віддала б йому свою гарячу багряну кров.