Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 159

Ось одна з цих притч, наївних, як житіє святого, зображене на вітражах старої сільської церкви. А щоб вона здалася вам іще чарівнішою, уявіть собі вишаруваний до блиску пароплав, що виблискує усіма своїми мідними деталями, дам, що сидять кружкома, губернатора, що вмостився у плетеному кріслі, сановників у парадних мундирах, що оточили його, ополченців, що вишикувалися по праву й ліву руку, матросів, що повидиралися на ванти, – усі вони, затамувавши подих, уп’ялись очима в отця Батальє, який стоїть на амвоні. Голосу його вторує гуркотіння гвинта. У високе чисте небо здіймається тонкий і прямий струмінь пари. У воді грають дельфіни. Над пароплавом з криком ширяють морські птахи – чайки, альбатроси; кривобокий «білий отець» раз у раз підводить руки й змахує широкими білими рукавами; він скидається на одного з цих великих птахів, коли вони стріпують крилами перед тим, як знятися в повітря.

V. Правдива притча про Антихриста, яку розповів велебний отець Батальє на палубі «Туту-пампама»

– Знову в рай веду я вас, діти мої, в те просторе голубе переддвір’я, де стоїть верховний апостол Петро із в’язкою ключів за поясом, завжди готовий відчинити браму перед душами обранців, тільки-но вони постукають. Та, на жаль, із плином часу людство стало таке лихе, що навіть найкращі з людей, померши, не сходять вище чистилища; тож доброму апостолові Петру не було іншої роботи, як чистити наждаком заіржавілі ключі та обмітати павутиння, що обснувало браму, так наче там приліпилася судова печатка.

Часом апостолові вчувалося, що в браму стукають.

– О, нарешті!.. – радів він. – Хтось іде… Таки дочекався…

І він одчиняв віконечко, але перед очима його поставали самі лиш планети, які або застигли в просторі, або линуть з тим ледве чутним шумом, з яким падає з дерева стигла помаранча, і тільки шум цей порушує вічну неосяжну безмовність, що панує навкруги. Жодної тіні обранця.

Подумайте тільки, як страждав від цього добрий, велелюбний апостол, як сумував він удень і вночі, які гіркі сльози текли в нього з очей, пропікаючи на щоках дві глибокі борозни, подібні до колій дороги, що з’єднує Тараскон із Монмажуром!

І от якось завітав до нього святий Йосиф – хотів трохи звеселити й розрадити бідолашного ключаря, який геть ізнудився, сидячи самотою у своєму переддвір’ї; Йосиф сказав йому:

– Зрештою, чом ти так журишся тим, що люди не стукають у твоє віконечко? Чи тобі тут погано? Таж ти повсякчас раюєш – слухаєш найчарівнішу музику, вдихаєш найчудовіші пахощі…

Аж тут у проміжок поміж сімома розкритими небесами війнув теплий легіт і приніс такі звуки, яких ви, друзі мої, й уві сні не чули, і такі пахощі, які й порівняти нема з чим, навіть з духом цитрини й свіжої малини, що ними оце дихнуло море ген звідти, де видніє пишний букет рожевих островів.

– Ох! – зітхнув добрий апостол. – В раю благословенному мені ведеться чудово, та я хотів би, щоб усі мої бідолашні діти були тут зі мною…

І, враз спалахнувши, обурено вигукнув: