Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 160

– Ото негідники, ото дурні! Ні, Йосифе, Господь наш надто вже милосердний до всіх тих нікчем… Якби я був на його місці – показав би їм!

– Ну, і що б ти зробив, любий мій Петре?

– Копнув би ногою цей мурашник – згинь, пропади весь людський рід!..

Вражений Йосиф тріпнув своєю сивою бородою… Оце так погроза! Оце так штурхан, коли від нього має розвалитися земля!.. Ну, хай уже там усілякі нехристі, турки, азіати – їх можна стерти на порох; що ж до християнського світу, то він стоїть на міцних підвалинах, його створив сам Син Божий…

– Авжеж! – підхопив апостол Петро. – Але те, що Христос звів, те він може й обернути на руїну… Я б знову вирядив Сина Божого до цих розбишак, і Антихрист, цебто перевдягнений Христос, дав би їм перцю!

Отак спересердя промовляв добрий апостол, не дуже здаючи собі справу в тому, що каже, і аж ніяк у голові собі не покладаючи, що їх чує Божественний Учитель, – аж ось перед ним зненацька постав Син людський із вузликом, повішеним на кінець прочанської патериці, і лагідно, але владно мовив:

– Ходімо, Петре… Я поведу тебе за собою…

Петро, побачивши, який блідий Ісус, як гарячково, яскравіше за німб, блищать його очі, одразу збагнув, що буде далі, і взяла його велика досада, що необачно бовкнув зайве. Усе віддав би, аби тільки не було цього другого пришестя Сина Божого на землю, а надто – аби не йти із ним… Він геть стерявся, руки в нього затремтіли.

– Ах ти, Господи! Ах ти, Господи! А куди ж я діну ключі?

І справді, це ж такий клопіт: тягти із собою в далекі мандри таку важку в’язку!

– А хто вартуватиме біля брами?

Ісус, який читав у його душі, всміхнувся й мовив:

– Ключі, Петре, залиш у замковій щілині. Ти ж бо добре знаєш – сюди ніхто не заходить.

Він говорив лагідно, але і в голосі його, і в усмішці було щось невблаганне.

Як сказано у Святому Письмі, знамення небесні провістили, що на землю зійде Син людський; та люди, що давно вже обернулися на повзучих тварин, не дивилися більше на небо і, поринувши у скверну ницих пристрастей, прогледіли з’яву Вчителя та його супутника – вірного апостола, тим більше що мандрівці взяли із собою розмаїті убрання й переряджувалися як і коли самі хотіли.

У перше місто, що лежало на їхньому шляху, вони прийшли якраз напередодні страти знаменитого злочинця Кровопивці, який скоїв багато страхітливих лиходійств. Робітники споруджували вночі ешафот. Вони зчудувалися, коли побачили при світлі смолоскипів, що разом із ними працюють двоє незнайомих, які взялися невідь-звідки: один – стрункий та гарний, наче позашлюбний син князя, з роздвоєною борідкою й очима, мов самоцвіти, другий – згорблений, з лагідним, утомленим обличчям, з двома зморшками-борознами на зів’ялих щоках. Рано-вранці, коли ешафот було вже споруджено, коли городяни і власті зійшлися на страту й обступили гільйотину, обидва прибульці зникли. Але вони зачарували механізм гільйотини: коли Кровопивцю кинули на поміст, нагострений ніж із найкращої криці падав разів із двадцять, однак навіть не подряпав злочинцеві шкіру на шиї.

Малюєте собі картину? Розгублені судді, нажахана юрба, кат, який лупцює підручних і рве на собі злипле від поту волосся, сам Кровопивця – нелюд цей, звісно ж, бокерець і, на додачу до всіх своїх вад, несосвітенний чванько й себелюб, – який, крутячи волячою шиєю у кільці гільйотини, люто горлає: