Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 157

Відтоді тарасконці що десять років влаштовують свято і тягають по вулицях почвару, зроблену з дерева й розфарбованого картону, щось середнє між черепахою, змією й крокодилом – карикатурне зображення давньої Тараски; вони вшановують її, мов якогось ідола; у всьому краї її називають «матінка наша».

Вирушити з Тараскона без «матінки»? Та про це й думати годі!.. Кілька юнаків побігли по неї і незабаром притягли на набережну.

І тут річкою полилися сльози, залунали захоплені вигуки, так наче в цій здоровенній картонній почварі справді витала душа міста й навіть усього краю.

Тараска не помістилася всередині пароплава, тож її поклали на палубі, і вона лежала, здійнявши свою страхітливу голову над бортами, величезна, неоковирна, з полотняним черевом і розфарбованою лускою, подібна до чудовиська з якоїсь феєрії; вона, сказати б, доповнювала незвичайне, мальовниче видовище «Туту-пампама» в момент відплиття; Тараска скидалася на одну з тих витесаних із дерева химер, що їх ставлять на носі корабля, химер, які управляють долею мандрівників. Тараску шанобливо обступили, обзивалися до неї, пестили й голубили.

Тартарен, побоюючись, що ця зворушлива сцена збудить у серцях тарасконців жаль за вітчизною, яку вони покидають, дав знак капітанові Скрапушіна, і той гукнув громовим голосом:

– Повний вперед!

Ураз засурмили сурми, засвистіла пара, під гвинтом завирувала вода. Та над усіма цими звуками розлігся голос Екскурбаньєса:

– Нумо галасувати!..

Пароплав швидко віддалявся від берега. Місто, вежі короля Рене – усе відступало, меншало, тонуло в сонячному сяйві, що вигравало на хвилях Рони.

Схилившись над бортом, тарасконці, спокійні, усміхнені, байдуже дивилися, як даленіє, як зникає вітчизна; люба Тараска пливла разом із ними, і вони хвилювалися не більше, ніж рій бджіл, що під брязкіт сковорідок покидає свій вулик і летить до іншого, не більше, ніж зграя шпаків, що відлітає до Африки.

Під захистом Тараски вони почувалися у цілковитій безпеці. Чудова погода, тихе, всіяне лелітками море, ні бурі, ні вітру, – чи можна мріяти про щасливіше плавання?

Щоправда, в Суецькому каналі, не витримавши палючих променів сонця, вони повисовували язики, хоч і понадягали на голови коркові шоломи, обтягнені білим полотном, з зеленими вуалями, – саме такий шолом був на Тартаренові. А втім, тарасконці не дуже мучилися в цьому пеклі – адже вони зростали під небом Провансу.

Проминувши Порт-Саїд, Суец, Аден, Червоне море, «Туту-пампам» полинув Індійським океаном, під молочно-білим небом, оксамитово-м’яким, як одна із тих страв з часником, як одна з тих часникових підлив, що ними емігранти ласували за кожною трапезою.

Скільки часнику з’їли вони на кораблі! Взяли його з собою силу-силенну. Чарівні його пахощі струмували по «Туту-пампаму», як вода за бортом, – отак дух Тараскона змішувався з духом Індії.