Читать «Тартарен Тарасконський» онлайн - страница 156

Найпишніші були ополченці. Більшість із них, прості волонтери, відпливли раніше, на «Люцифері» й «Фарандолі». Залишилися самі тільки офіцери. Із шаблями при боці, з револьверами за поясом, вони хизувалися стрункою поставою, випинали груди під кокетливими доломанами з аксельбантами й брандебурами; особливо пишалися вони своїми ботфортами, що блищали, як дзеркало.

Поміж мундирів і сюртуків мелькали барвисті сукні найрізноманітніших відтінків, маяли на вітрі стрічки й шарфи, де-не-де біліли тарасконські чепці служниць. А над усім цим тлумищем, над пароплавом, що сліпуче виблискував своїм мідним причандаллям, над його щоглами, що здіймалися в небо, яріло святковоосяйне сонце; обабіч розлягалася широченна, скільки око сягало, Рона, побрижена, як море, покошлана містралем. Уявіть собі все це – і ви побачите «Туту-пампам» перед відплиттям із Тараскона.

Герцога Монського не було – він затримався в Лондоні, заклопотаний випуском нових акцій. І справді: на утримання суден, екіпажів, інженерів, на покриття всіх витрат, пов’язаних з еміграцією, потрібна сила-силенна грошей! Вранці від нього надійшла телеграма, в якій сповіщалося, що гроші вислано. Діловитість півничанина викликала захват у всіх.

– Який приклад подає він нам, панове! – вигукував Тартарен і раз у раз додавав: – Нумо ж його наслідувати!.. Не треба більше ніяких захоплень!

Щоб віддати Тартаренові належне, зауважимо: він поводився дуже спокійно і, на відміну від своїх виряджених, як пави, сановників, був у звичайному сюртуку, тільки зі стрічкою ордена першого ступеня через плече.

З палуби «Туту-пампама» було видно, як з’являються вдалині колоністи, як простують по набережній; нарешті їх упізнавали й гукали:

– А ось і Роктальяди!..

– Ти ба, добродій Бранкебальм!..

Крики, захоплені вигуки…

Коли в юрбі вгледіли старезну, чи не сторічну вдову, графиню д’Егбулід, яка, в брунатній шовковій мантильї, з грілкою в одній руці і з опудалом старого папуги в другій, трясучи головою, спритно підіймалася на палубу, її зустріли овацією.

Місто швидко спорожніло; двері замикалися, віконниці у крамницях зачинялися, завіси й жалюзі скрізь опускалися; вулиці мовби поширшали від безлюддя й тиші.

Коли всі піднялися на борт, настала мить великого самозаглиблення, урочистого мовчання; цю незвичайну тишу підкреслювало пихкання пари, яку вже почали розводити. Сотні очей були звернені на капітана – той стояв у рубці, готовий віддати наказ зніматися з якоря.

Аж раптом хтось вигукнув:

– А Тараска!..

Ви, мабуть, чули про Тараску – про казкову почвару, від якої виникла назва міста. Нагадаю коротко її історію: за давніх-давен це був жахливий дракон, що спустошував гирло Рони. Тож свята Марта, яка після смерті Ісуса прийшла у Прованс, убралася в білі шати й подалася шукати дракона в болота, а тоді привела його в місто на звичайнісінькій блакитній стрічці: непорочність і благочестя святої приборкали й упокорили страховище.