Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 89

— А що означає назва шостої частини — «Бланік»?

— Бланік — таємнича гора, в надрах якої живуть легендарні лицарі. Чехи вірять, що одного разу скеля розкриється, і з неї вийде непереможне військо захистити батьківщину від ворога. В цю частину твору автор заклав глибокий філософський зміст. Бланік — це двері у вічність, через них повинен пройти кожен, щоб у майбутньому повернутися оновленим.

— Бланік означає смерть?

— Можна і так сказати, хоча я б так не узагальнював.

— Що є сильнішим за смерть?

— Життя. Хоча для поета інколи важко відокремити одне від одного.

— Ти живеш в іншому світі?

— Поет бачить те, чого не бачать інші.

— Тобі комфортно?

— Не так легко відчувати себе іншим.

— Чи самотнім? — додала Марина.

Георгій підвівся і почав декламувати:

«О, те що ми поети — жодних сумнівів нема, Бо кучері наші розвіюються по вітрах Немовби то знак прадавній для митців і слова Хитромовні ми навчились вбудувати у рядах Тепер живе кожен з нас мовчазний, сам-один Однак гордовито в душі ми приховали Наш потаємний скарб. Задзвонив вечірній дзвін І ми із хвилюванням душею задрижали».

— Що за вірш? — запитала Марина.

— Я прочитав уривок із вірша великого грецького поета Янніса Рицоса, який він присвятив іншому видатному поету Костасу Каріотакісу.

— Невеселий.

— Так, його важко всім зрозуміти.

— Поясни, можливо і я зрозумію, — скептично підсміхнулася Марина.

— Поет усе життя, мов перлину, викохує свій талант — свій найцінніший скарб. Він не має близьких приятелів, його покликання — бути самотнім деревом серед болота. Надходить остання година, похоронний дзвін кличе покинути марнотний, безглуздий, повний абсурду світ…

«Лише ми одні для нас — це весь навкружний світ Та все одно, мов за стіною, горнемося у плащах З погордою являємо пристрасті на одну мить В стількох цих милозвучних, ще й без цезури віршах».

— Так думають усі поети? — Марину роздратував тон Георгія.

— Я ж кажу: не всі розуміють.

— Мені не подобається філософія самотнього дерева. Для лікарів такі поняття чужі. Вони роблять не менше добрих справ. А ви, поети, полюбляєте навзаєм вихвалятися, щоб самому пописатися. Я не знаю, що писав той Каріотакіс, та напевно в такому ж дусі.

— Він зневірився у цьому світі, був занадто свободолюбним, так і не зміг пристосуватися до атмосфери підлеглості — в тридцять два роки наклав на себе руки.

— І що доброго зробив? Куди важче гідно прожити, ніж просто забратися. Ми, лікарі, не погоджуємося з таким поглядами, — роздратування наростало.

— Ми лікарі, ми лікарі! — перекривив, — Ви лікуєте тіло, а душу так і не пізнали.

— Дивись, який ти премудрий, — розсердилася Марина, — що би ви всі робили без лікарів?

— Гаразд-гаразд, поговоримо про щось інше, а то посваримося, — налив ще коньяку Георгій.

— Щось занадто потягло на філософію, — Марина вирішила не псувати вечір.

— Маєш рацію. Я останнім часом дуже запрацювався, розкажи ліпше, що у вас там новенького?