Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 81

* * *

Марині було трохи за сорок, коли сталася подія, яка шокувала їхнє товариство. Геніальний Георгій, її прадавня любов, щойно отримав високу посаду, зібрав свої манатки і полетів зі своєю коханкою до столиці, покинувши Олену. На перших порах Марина дуже гордилася, адже її передбачення справдилися. Вона безперестанку розповідала знайомим усі подробиці, наголошувала на своєму особливому розумінні тонкощів чоловічої душі. Проте такий короткотривалий тріумф радості не приніс. Нікому не стало краще, їхнє товариство розпалося, бо ж втратило свій головний стрижень.

— Йому цілком замакітрилося у голові від успіху, — фиркнула Марина чоловікові.

— Важко сказати, що змусило його так вчинити, — намагався захистити друга Олесь.

— Не розумію, навіщо покидати родину задля хвойди, — не погоджувалася Марина.

— Як знаєш, що вона хвойда?

— Усі, хто сплять з одруженими чоловіками — повії.

— А якщо в них кохання?

— В одному місці засвербіло, а не кохання. — обурилася Марина.

— Талант потребує столичного визнання.

— Чим же йому заважала Олена?

— Аполлона завжди супроводжують музи, нікуди не дінешся.

— Скільки ж їх у нього? — їдко запитала.

— Наскільки я знаю, одна, і звуть її Іоланта.

— Ще одна шльондра, — Марина скривилася так, мов побачила щось огидне. — Я тій сучці волосся повиривала б, — почервоніла від злості.

— Може, і не шльондра, — Олесь спробував обійняти жінку.

— А ти пробував його надоумити? — розлючено відкинула його руку.

— Що з того? Каже, що його діти вже виросли і усі зобов’язання перед сім’єю виконав, тепер час жити для себе і хоче ще раз відчути щастя.

— Бідна Олена, я її попереджала, — награно зітхнула, — ненавиджу повій, моя воля, усіх їх би винищила. Вони без усякого сорому лізуть у ліжко, як блощиці.

— Погоджуюсь, Олені зараз нелегко.

— Як можу, так і допомагаю, кожен день вислуховую її плачі. Боюся, чого доброго, ще щось втне.

— Що ти маєш на увазі? — злякався Олесь.

— В неї така депресія, що можна очікувати чого завгодно.

— Це небезпечна хвороба.

— Мені здається, що вона почала випивати, — поглянула стурбовано на чоловіка.

— Ну і ну, — похитав головою Олесь.

— Останнім часом вона поводиться неадекватно.

— Їй треба когось знайти.

— Що ти, це не з її характером, — упевнено промовила Марина.

Майже за рік вражаюча новина облетіла їхнє товариство: в Олени з’явився заможний кавалер, і тепер вони вдвійко райзують по світу. Марині подобалося грати роль порадниці, допомагати нещасній покинутій жінці, а виявилося, що нещасна подруга помочі більше не потребує. Вона навіть образилася на Олену, що та не поділилася з нею своїми звитягами. Відтоді стосунки між приятельками охололи. Вони усе рідше бачилися, а згодом і остаточно розійшлися.

— Я вже давненько не бачила в тебе Олени, — запитала якось Марину її сусідка.

— Не те слово! Поки нікого не мала, ридала в телефонну трубку щогодини, а як вже ми стали не потрібні, то і забула старих друзів, — виливала жалі Марина. Скільки років ми разом, а тут за останні два — ні духу, ні слуху.