Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 79

— Його багато хто хотів. Однак він обрав Олену. Вони прожили гарне життя, дасть Бог, отямиться?

Слова сусідки зачепили Марину за живе.

— Що з того, що прожили понад двадцять років? Він не змінився, я його наскрізь бачу, — їдко відповіла, — Зрадливі очиці так і стріляють за чужими спідницями.

— А Олена не зауважує?

— У тому й річ, що ні, лише закохано ґапиться на свого благовірного.

— Мені здавалося, що вона розумна жінка.

— Що вона без нього? Ні-чо-го, — проспівала по складах Марина.

— А чого вона мала досягти? Працює вчителькою англійської мови в школі, тримає в належному порядку родинне гніздо, дбає про свого чоловіка: гарячий обід завжди чекає на столі, помешкання чистеньке, сорочки попрасовані. Як на мене — ідеальна жінка. Багато чоловіків мріють про таку половинку.

— А потім знуджуються і зраджують, — категорично заявила Марина.

— Не всі.

— Помиляєшся, щонайменше в думках усі без винятку.

— Я знаю багато порядних родин, там і натяку на зраду немає, — сусідка продовжувала під’юджувати колежанку.

— Ти бачиш лише зовнішній бік, а чим дихає нутро і не підозрюєш, — скипіла Марина, — не скачуть у гречку лише ті, що не мають за що скакати або скупердяї. Зрештою, останніх також легко обвести довкола пальця.

— Та кому злидарі потрібні, — загиготіла сусідка.

— Багаті й успішні всім потрібні. Вони й не підозрюють, яке на них іде полювання. Проаналізуй усіх знайомих на високих посадах. Назви хоча б одного, який би залишався вірним своїй жінці ціле життя?

— Що ж робити?

— Раз вхопила собі чоловіка — тримай цупко і пильнуй, інакше вирвуть, та так, що й оком не кліпнеш.

— А ти свого стережеш? Олесь у тебе такий веселий, полюбляє водити різні компанії.

— Що з того? Кому він потрібний? У нього ж немає таких грошей, як у Георгія, — здвигнула плечима Марина.

— А якби тобі попався грошовитий коханець, ти би зрадила чоловікові?

— Не з нашим щастям, — розсміялася Марина, — жартую, скажу відверто — ніколи. Я з одруженими чоловіками справи не маю.

— А якби тобі запропонували норкову шубу чи поїздку за кордон? Ти б відмовилася? — допитувалася сусідка.

— Звичайно, в мене тверді переконання, — впевнено відповіла Марина.

— Але ж твій Олесь ніколи тобі такого не дасть.

— Для мене гроші — не найважливіші у житті. Гадаю, що той уявний коханець, який вирішить обдарувати мене щедрими дарами, не матиме і десятої частки ерудиції Олеся. Ти ж сама знаєш: гроші й інтелект — речі несумісні.

— А якщо…, — хотіла продовжити сусідка, та Марина її урвала.

— «Якщо» не буває.

Фінанси для Олеся з Мариною й справді відігравали другорядне значення. Їхньої зарплатні і додаткових заробітків Олеся вистачало на все необхідне для життя і трішки більше. Інколи Марину запрошували проконсультувати якогось хворого, і тоді за отриманий гонорар вона дозволяла собі купити французькі парфуми чи косметику. А такі розкоші, як норкові шуби, престижні авто, поїздки за кордон та дорогі готелі ліпше просто викинути з голови.

— Скільки треба людині? — любила повторювати Марина, і сама ж відповідала, — Практично нічого, можна задовольнятися малим.