Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 76

— Ти все одно повернешся до мене, лише я — твоя доля, — не здавався Жорж.

Раптом краєм ока Олена побачила Пантелія, який стояв біля дверей і уважно стежив за ними.

— Ти програв цього разу, Аполлоне.

— Такого не буває! Він завжди перемагає! — злісно вигукнув Георгій.

— Тільки тому, що Феба підтримували музи, без них він втрачає свою міць. Ти був настільки самозакоханим сліпцем, що навіть не здатний був зауважити простих речей. Усі ці роки я виконувала їхню роль. Та час змінився і тепер я вирішила зняти стару маску музи і стати новою Селеною, яка в Аркадії палко покохала Пана. Часи змінилися, noli me tangere , non sum quails eram , — почала вириватися з його міцних рук Олена.

— Я здеру з нього шкіру, — розгублено бурмотів Жорж, не відпускаючи її з обіймів.

Олена озирнулася і побачила, що Пантелія біля дверей уже не було.

— Вдруге ти не розіб’єш мого життя. Ти тоді помилився, а я не хочу помилитися тепер, — різко відіпхнула Георгія і чимдуж кинулася до виходу.

Будь-що треба наздогнати своє кохання, без нього вона не могла існувати ні хвилі. Олена вибігла на сходову клітку і глянула вниз. Пантелій був на самісінькім долі. Ще секунда, він вийде надвір і розчиниться в безконечному натовпі перехожих. Вона знала, що більше ніколи його не побачить. Треба зупинити за будь-якої ціни!

— Пане, це змагання ти виграв! Я вдячна долі за всі страждання, бо ж вони подарували мені тебе. Я змінила міфологію, Пане, бо кохаю тебе! Без твоєї гармонії сфер я не можу жити! — крикнула не своїм голосом Олена.

Уже біля самісіньких дверей Пантелій зупинився і поглянув угору.

Частина друга

Перемогти Зевса

Малий Амур, заснувши край води,

Свій смолоскип покинув серед трав;

Аж тут черниці-німфи, як на ґвалт,

З усіх усюд і збіглися туди:

І той огонь, що досі без числа

Спалив людських закоханих сердець,

Одна з черниць в Амура й потягла:

Колись то мусів блудству буть кінець!

Вогонь згасили німфи у воді,

І враз гарячим стало джерело -

В нім хворі лікувались відтоді,

Лише мені воно не помогло.

Я в нім гасив свою любов. Смішний!

Що гріє воду, не холоне в ній!

(В. Шекспір Сонет 154.

Переклад Святослава Караванського)

І

Марина запам’ятала на все життя свою першу зустріч із Вітасом. Якби не той клятий папірчик, то б і не потикалися в його кабінет. Пан Аррас їй не сподобався з першого погляду: кремезний, сивоволосий, трохи сутулий, із втягненою в плечі головою. Найбільше паралізував його самовпевнений погляд, Марина почувалася мізерною мурашкою поруч із цим чоловіком. Особливо її дратувало, коли щоразу глипав на свій дорогий годинник, так наче вона хотіла поцупити його такий самий коштовний час.

Нічого дивного. Така поведінка притаманна майже усім великим начальникам, не кажучи вже про столичні знаменитості. Вітас Аррас — славетний хірург, науковець, директор інституту — має купу урядових нагород та відзнак. А хто така Марина? Провінційний терапевт. А тут ще й запізнилася на лікарські курси на п’ять днів — а це немалий термін. Беручи до уваги те, що курси тривають лише чотири тижні. А що вона могла вдіяти? До доньки вчепилася ангіна і не відпускала. Що тільки не робили, ніяк не могли збити гарячку, то ж про вчасне прибуття на курси до столиці не могло бути і мови.