Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 61

Спочатку Георгій намагався її вмовити, та це не допомагало. Іоланта обрала позу ображеної дитини, яку затягнули невідомо куди і посадили до в’язниці. Щодня вона зустрічала його докорами, плакала і погрожувала покинути.

— Гаразд, я тобі віддам моє авто, роби що хочеш, купувати нове я не в змозі — не витримав Георгій.

— А ти ж як? — закліпала оченятами.

— На метро, — різко відповів.

— Ні, я так не хочу!

— А що ти хочеш?

— Я щодня відвозитиму тебе на роботу, а потім забиратиму, гаразд?

— Гаразд, — погодився Георгій.

Іоланта заспокоїлася й стосунки нормалізувалися. Та за два тижні гармонія знову порушилася.

— Мені здається, що ти вже мене не любиш так, як колись, — почала дорікати Іоланта, їдучи за кермом.

— Звідки ти таке взяла?

— Ти не такий, як колись.

— Я змучений, удома поговоримо, — хотів закінчити розмову Георгій.

— Ні, я хочу чути зараз, — не припиняла Іоланта.

— Прошу тебе, перестань дорікати, ліпше стеж за дорогою.

— То я тобі дорікаю? От візьму і покину, — почала голосно плакати.

— Чого ти хочеш? Щоб я зараз упав на коліна і благав?

— Яка я дурна, я хочу померти, і тоді ти зрозумієш!

— Перестань говорити дурниці, — втомлено відповів Георгій.

— То для тебе це дурниці? Може, і я для тебе дурниця?!

Він не встиг вимовити й слова, як вона раптом розігнала авто до небувалої швидкості. Воно неслося, мов навіжене, широким проспектом.

— Зупини негайно! — стривожився Георгій.

— Не зупиню, якщо помремо, то разом, — втупившись в одну точку, бубоніла Іоланта.

Перед ними раптом з землі виросла вантажівка. Іоланта вдарила по гальмах, авто з диким свистом спинилося за кілька сантиметрів від небезпеки. На щастя, позаду нікого не було.

— Ти що, здуріла?! — верещав Георгій.

— Мені погано, — ридала Іоланта.

Георгій вискочив з авто, витягнув дівчину і сам сів за кермо.

— Досить мені цих концертів, поїхали додому, — гостро скомандував.

Удома Іоланта впала на канапу і зайшлася в риданнях. Георгій не реагував. Тоді вона зірвалася, мов навіжена, побігла до лазнички і замкнулася на ключ. З-за дверей чулося голосне ридання, потім тихе схлипування, за деякий час запала тиша. Спочатку він не звертав уваги та за деякий час стривожився і почав стукати в двері. Відповіді не почув.

— Відчини, що сталося! — трусив безрезультатно дверима Георгій.

Швидко побіг до спіжарки, похапцем схопив лом і кинувся вибивати двері. Іоланта сиділа в порожній ванні з якимись таблетками в руках і наляканими очима дивилась на Георгія.

— Я кохаю тебе і не можу без тебе жити, — лепетала.

— Я тебе також кохаю, не смій, чуєш, ніколи не смій робити таких дурниць, — кинувся витягати її з ванни. Підхопив музу на руки й поніс до спальні.

Зо дві години в них вирувало бурхливе кохання, потім, знесилені від шалених емоцій, позасинали.

На деякий час у домі запанував спокій, однак тепер Георгій не давав їй свого авто, та вона й не просила. Минулі події почали потроху забуватися.

— Мене запросили на конференцію в Краків, — якось повідомив Георгій. — Їду наступного тижня.

— А що робити мені?

— Я їду лише на три дні, скоро повернуся.