Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 60

Георгію не вистачало сміливості розірвати стосунки з сім’єю. Чоловіки, загалом, є боягузами, хоча й іменують себе сильною частиною людства. Вони зрідка самостійно роблять доленосні кроки. Їм значно спокійніше безконечно тягнути лямку, ніж її обірвати. Зазвичай, це роблять їхні дружини, доведені до відчаю. Жінки, загалом, керуються миттєвими емоціями, а потім роками шкодують про необдуманий крок.

Коханки нахабніші й починають настирливо вимагати розлучення з дружиною. Це дуже ризикована справа. Та якщо їм вдасться переконати коханого, то є реальна можливість стати переможницею і забрати обранця від дружини.

Перша загроза для родини виникла в столичному готелі. Георгій тоді не мав жодного наміру розлучатися, однак тепер, коли йому запропонували нову посаду в столиці, Іоланта поставила його перед вибором і виграла.

— Або я, або вона, — холодно прорекла юна красуня.

— Звичайно ти, мені ж не жити без тебе, — палко цілував свою музу Георгій.

Мучили докори сумління, та страх втратити крила переміг.

— Alea jasta esto . Vita sine libertate , — остаточно вирішив.

Прийнявши доленосне рішення, Георгій так і не зрозумів, які метаморфози з ним відбулися. Раніше він одягав крила лише тоді, коли цього бажав, а тепер вони стали намертво пришиті до плечей.

Колишній добрий сім’янин утікав з дому наче злодій. Він не наважувався відверто сказати правду Олені, і тому скористався з її поїздки в Францію. Після прощання з дітьми, які виїхали на навчання в Австрію, швидко зібрав речі й дременув у пошуках щастя.

Там, за обрієм, очікувало нове життя, повне кохання і натхнення. Він мріяв створити шедевр, який вразить увесь світ. А Іоланта малюватиме картини і надихатиме його на творчість.

Нова посада передбачалася значно вищою, ніж попередня. Керівництво обіцяло з часом виділити помешкання, а наразі треба винаймати поганеньке житло за кругленьку суму.

Перший місяць минув, як у раю. Єдине — Іоланта відразу відмовилася прасувати сорочки. Вона не терпіла цієї роботи, бо від гарячої пари її боліла голова. Спочатку Георгій намагався знайти якусь хімчистку. Поблизу такої не знайшов, а в інших ціни зашкалювали, нема ради, як самому виконувати цю не дуже мудру роботу і відмовитися від звички щоденно змінювати стрій.

Потім почалися інші несподіванки.

— Коханий, мені потрібне авто, я не маю бажання штовхатися у метро, — почала канючити Іоланта.

— Ми ж маємо стільки видатків, навіщо ще щось купувати? Та й, зрештою, у нас є моє.

— Старе і непрестижне, а тут усі їздять на таких розкішних, та й зрештою воно твоє, а не моє.

— Ми зараз не в змозі робити такі дорогі покупки, — заперечував Георгій.

— Але ж я маю права і хочу їздити.

— Кохана, потерпи трішки, і житимеш як у казці.

— Я не хочу терпіти. Мої найліпші роки минають у цій дірі.

— Ти ж у столиці, яка це діра!

— Я маю на увазі наше помешкання, я тут гину!