Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 42

— Кому ти потрібна така страшна, ти що, не можеш встати і помити голову?

— Щось тягне мене вниз, байдуже, нехай тягне, більше немає жодного бажання протистояти.

За тиждень з’явився Георгій. Він зайшов на кілька хвилин забрати якісь документи. Олена мала надію, що ця зустріч може щось змінити, та сподівання виявилися даремними. Сонцесяйний Феб швидко прослизнув до покою, дістав потрібні папери й відразу поквапився вийти, боячись зустрітися поглядом з дружиною. Вона стояла наче сновида, загороджуючи собою прохід, чимось нагадуючи осінню мавку з відомої драми.

— Ти повинна мене зрозуміти. Мені потрібна височінь, де б я міг розправити крила. Я більше не можу сидіти в цьому затхлому містечку, — виправдовувався Георгій.

— А що ти залишаєш мені? — Олена дивилася йому просто в вічі.

— Усе, що бажаєш: квартиру, дітей, — відвів очі Георгій, бо не міг нічого більше придумати. — Ти не хвилюйся, гроші отримуватимеш регулярно.

— Мені не потрібні твої смердючі гроші, обійдемося й без них. Забирайся з нашого дому, щоб твоєї ноги тут не було, чуєш, і ніколи не потикайся до дітей, бо вони тепер не мають батька, — почала, ридаючи, верещати не своїм голосом Олена.

Георгій щось пробурмотів під ніс і швидко вислизнув з дому.

— Господи, це сон чи реальність? Треба його затримати і не відпускати, — спазматично перебирав можливі варіанти мозок. — Як тепер жити без нього?

Олена хотіла щось крикнути навздогін, але замість того почала вити, як вовчиця. В неї паморочилася голова, підкошувалися ноги. Вона й не отямилася, як опинилася на підлозі, добряче вдарившись носом. Від болю фонтаном ринули сльози, перемішані з кров’ю, а всередині клекотало, як у вулкані. Розгнуздана лють виривалася назовні отруйним вогнем, підкидаючи тіло в диких конвульсіях. Піднятися на ноги в неї не було сил, залишалося лише повзати по підлозі, як поранена вірна собака, яку покинув господар.

З того вечора їй снився один і той же сон. Кожного разу їй здавалося, що йде безлюдною вулицею і раптом бачить Георгія, який прямує їй назустріч. Вона простягає до нього руки і в той момент він розчиняється в повітрі. Від цих кошмарів прокидалася, намагалася знову заснути, і як тільки вдавалося, сон починався від початку.

Що є мірою лиха? Як знати, коли воно досягає апогею? Все пізнається в порівнянні. Тепер паризькі переживання Олені видавалися такими мізерними і несуттєвими. Дуже дивно, як можна придумати собі фантома, повірити в нього, а коли той розтанув, так наївно страждати? Дивно, але Жан і все пов’язане з ним тепер її зовсім перестало цікавити.

Те, що відбувалося тепер, не було міражем, це була гірка дійсність, яка суворим молотом присудила жорстокі випробування. Невже Жорж таки наважився їх покинути! Між ними траплялися непорозуміння, та ж вони є в усіх родинах!

Канікули закінчувалися. На роботу Олена в такому стані вийти не могла і тому взяла відпустку за власний кошт, щоб нікого не бачити. Монотонно душила депресія. Вона лежала весь день у ліжку і не могла підняти навіть голови, боліла кожна клітина тіла. Це нестерпний біль. Єдиним порятунком стали подруги, які завжди були поруч.