Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 41

— Вони так люблять бавитися, — сказала Олександра, яка вже вдруге відвідувала в Венецію.

Пасажири повернулися до автобуса, який вирушив у призначений час. Водії хотіли скупатися в морі, тому запропонували невеличку зупинку на пляжі. Олена вперше пірнула в хвилі Адріатики. Лагідне море змивало біль і страждання, відносячи їх у небуття.

От і все, подорож завершується. Тепер прямісінька дорога додому без жодних зупинок.

Наступного дня під вечір автобус з прочанами зупинився в центрі рідного міста. Ще трішки і вона переступить поріг свого дому, за яким так скучила.

Олена відчинила ключем двері й зайшла. Як і сподівалася, вдома було порожньо. Хлопці вже поїхали в Австрію, а Жорж так рано не повертається з роботи.

Раптом вона побачила білий аркуш паперу на столі. Олена взяла його в руки і почала читати:

«Я довго думав над нашим майбутнім. Чи варто продовжувати далі? Діти виросли і не потребують батьківської опіки. Я виконав усі зобов’язання перед родиною. Більша частина життя минула, час подумати про власну душу. Мені запропонували роботу в столиці, де я маю намір почати все від початку. Якщо можеш, вибач, я зустрів справжнє кохання».

В Олени підкосилися ноги. «Не допускай втретє думки про смерть, вона може стати фатальною», — лунали слова Пантелія.

Стискаючи в руках клаптик паперу з вироком, конвульсійно встала, підійшла до програвача і ввімкнула угорські танці Брамса. Заграв запальний чардаш, але вона його не чула.

Розпач

Гнітючі думи переповнювали набубнявілий мозок. Вони жахливо виснажували і відбирали останні сили. Олені здавалося, наче хтось прив’язав дві пудові гирі до ніг, що заважали рухатися, приковуючи безвладну плоть до ліжка. Гірка правда не вкладалася в голові. Невже все те, що вони з Георгієм спільно будували впродовж стількох років, завалилося в одну мить, як хатка з карт? Може, це неправда? Сталася якась прикра помилка, яку скоро буде з’ясовано?

Добре, що до початку шкільного року залишалося близько тижня і не треба ходити на роботу. Життєдайні сили зовсім її покинули, перетворили на нерухому масу. Олена лежала в ліжку цілісінький день, тупо вдивляючись у стелю. Якби її хтось побачив, то вжахнувся б від того, у що перетворилася красива жінка за якийсь неповний тиждень. Невгавуща гіркота почала просочуватися назовні, щільно вкриваючи тіло. Вона заволодівала кожним сантиметром шкіри, відмежовуючи її від свіжого подиху повітря.

— Дай собі лад, — наполягала Марина.

— Я не маю сил, вони мене покинули, — крізь сльози шепотіла Олена.