Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 171

Ева Гата

— А що буде завтра? — раптом згадав про прийдешній день.

— Завтра ти підеш на виставку Арнольда Бйокліна і там отримаєш усі відповіді, — наче осміхнулася стороння думка…

Я міцно обнімаю тебе, любове моя. Не можу більше писати, сьогодні я розповів тобі про важкий день, найважчий для будь-кого і в усі віки.

7.02.20…

День сьомий

Робота вже виконана, час відпочивати. Моя сповідь була б неповною, якби не розповів тобі, що відбулося наступного дня.

Я прокинувся вранці від яскравого сонячного проміння, яке увірвалося в моє помешкання.

— Я живу! — радісно привітав себе.

Пригадався вчорашній день. Мені стало соромно. Невже так легко потрапити під вплив якогось підступного нашіптування? А якби ти зателефонувала трішки пізніше? Ми б уже могли бути в різних площинах, і я б ніколи не довідався про свою внучку.

Від такої думки мені стало моторошно. Бо хто ж мене насправді врятував? Бетховен? Сметана? Ні, вони лише затримали на поверхні виру, який ось-ось мав мене поглинути. Пам’ятай, ти моя єдина рятівниця, без тебе немає мене. Кохана, ти стала тою очікуваною рятівною соломинкою, що витягла мене з чорної діри.

Твій голос у ту мить, як я його почув, видався мені омріяною таємною перепусткою до втраченого раю. А вже за хвилю після того, як ти попрощалася, я згадував кожне слово нашої розмови, перебирав усі інтонації, і моє серце рвалося до тебе. Негайно все покинути, прилинути до тебе і просити прощення!

Та чи маю право отак повернутися в рідну домівку, до втраченого раю? Щось мене стримувало. Чи вдасться зробити тебе ще раз щасливою? Це питання мене мучило найбільше.

Я повинен постати перед тобою новою людиною. Ми не можемо залишатися у минулому. Ти й сама знаєш, що двічі не ввійти в одну і ту ж ріку. Ми почнемо наше життя з чистого аркуша, який я покладу до твоїх ніг. Бог сотворив небо і землю за сім днів. Нам треба ще трішки почекати. Що таке тиждень порівняно з вічністю?! Мені потрібно стільки ж для сповіді. Вона звільнить душу від тягаря, що мучив мене стільки років. Я перенесу на папір усі страждання, вкладу їх у матеріальну форму. Більше вони не спотворюватимуть наш світ. Ти знатимеш правду, і тоді в твоїй волі залишиться мене зрозуміти, а значить — пробачити.

Надія не покидає мене. Ми потребуємо одне одного. Земне життя таке безмежне і водночас миттєве, то давай його закінчимо разом.

Згадаю тобі ще про Арнольда Бйокліна. Кажуть, на порозі смерті перед очима пролітає усе минуле до найменших дрібничок. Щодо мене, то мушу сказати, що це мене не торкнулося. Однак те, що я побачив на виставці, вразило у саме серце і виявилося якраз тим, що я мусив відтворити у собі — кожна картина виявилася кадром із мого власного життя. Ось де я зміг оцінити себе і свої вчинки збоку.

Найперше я зупинився біля «Рівнини з грозовим небом». В юні роки я надто впевнено і зарозуміло крокував безкраїми просторами. Дарма, що над головою клубочилися грозові хмари, усе належало мені: земля, небо і навіть Всесвіт. «Поступ понад усе» — впевнено проголошував, забувши про закон протидії. Я бездумно нісся вперед, нехтуючи мудрістю. Знання прийшли запізно. Запитаєш — які? Радо відповім: «Кожен відважний крок бажано вміти врівноважити, інакше зустрічний вітер збиває з ніг».