Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 170

Раптом мої хаотичні думи перервав телефонний дзвінок. Яка іронія долі, бажати покінчити рахунки з цим світом і не вимкнути телефону! Які можуть бути розмови, коли попереду найважливіше рішення?

Баталія між голосами припинилася, мов за вказівкою чарівної палички. Телефон не припиняв бити тривогу. Хто вирішив увірватися в мій світ у таку відповідальну хвилину? Ні, нехай собі дзвонить, тепер не час на інших.

— Підніми трубку, — заблагала стороння думка.

— Не підходь, усі тобі заважають зробити найголовніший крок, — забороняло ласкаве сичання.

Не знаю чому, та я все ж таки підійшов і взяв слухавку. Яка несподівана радість! Це була ти, мій ангеле хоронителю, моя кохана. Ми не розмовляли з тобою стільки років! У найчарівнішому сні я не уявляв, що колись почую ще твій голос, такий милий і лагідний. Мабуть, трапилося щось надзвичайне, якщо ти мені зателефонувала.

Любове моя, ти відчула, що я потребую твоєї допомоги і в найважливіший момент подала свою ангельську руку? Це ти показала мені двері Бланіка і подарувала надію повернути втрачений рай.

Який же ж я егоїст! Цілком забув у ці кошмарні хвилини про тебе і про наших дітей. Мені здавалося, що наші сини вже давно виросли, живуть за кордоном, одружилися на австрійках, мають добру роботу і нікого не потребують. Я зумисне не згадував про вас. Свої давні щасливі дні я наглухо поховав у труні забуття. Мені здавалося, що вже давно викреслив зі своєї свідомості те, до чого немає вороття, та це омана: згадка про втрачений рай у мені завжди жила. Каюся.

А ви ж завжди пам’ятали про мене, усіма силами намагалися зберегти наше родинне вогнище, яке я так грубо затоптав своїм чоботом.

Ти вирішила сповістити мені довгождану радість, що завітала в нашу родину. В одного з синів народилася донечка, і він невдовзі приїде на Батьківщину, познайомити мене, свого блудного батька, з онукою. Яке щастя, моя дитина вибачила мені!

Ми розмовляли з тобою, моє кохання, хвилин із десять, і я відчував, що віднині моє життя змінить свої кольори. Остання частина симфонії закінчувалася. Я був вдячний композитору за те, що розкрив мені свою душу. Та це була його розповідь, а моя головна симфонія ще попереду. Оптимістичні акорди літали по кімнаті, а гірські лицарі з Бланіка вітали мене з перемогою над самим собою.

— Невже я ще потрібен комусь у цьому світі? — плакав я, мов мала дитина.

Народилася нова душа, і в ній ми разом з тобою продовжимо своє безсмертне життя. Присягаюся подарувати всю нерозтрачену свою любов своїй онуці.

То хто ж мене врятував? Музика чи Любов?

— Ти мене хотіла обдурити, проклята зміюко?! — крикнув не своїм голосом, та відповіді не почув. Мій нашіптувач розчинився, мов і не з’являвся.

— Це твоя найбільша перемога, Сонцесяйний Фебе, — почув радісний голос сторонньої думки.

— Гадаєш? — запитав крізь сльози.

— Безперечно. Ти летів у прірву, та мудрість подарувала тобі опору. Битви ще не раз будуть у житті, дракони самі не здаються. Попереду ще не одне падіння, шукай нову опору, проте ніколи не здавайся.