Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 167

— Ти вже нічого нового не довідаєшся, яка різниця — день швидше, чи пізніше. Чим швидше, тим краще. Ти ж не хочеш дожити до глибокої самотньої старості у жебрацтві і зневазі?

— А якщо щось зміниться? — почав я захищатися.

— Нічого не зміниться, настав інший час, у якому для тебе немає місця. Тебе будуть усі цуратися, а твоїх віршів ніхто не читатиме.

— Але ж я відчуваю, що ще маю силу боротися.

— Усе ілюзії, немає нікого у світі, хто б любив тебе так, як я. Ти потребуєш вічного спокою, то ж не барися, збирайся з духом і вирушай у мої обійми.

— Як же це зробити? — мене охопив жах.

— Елементарно, лише тоненька ниточка з’єднує тебе з цим світом, переріж її і звільнишся.

— Мені лячно, адже вороття не буде.

— А навіщо тобі повертатися у хаос, ти покликаний до світла, а тут його бракує. Там на тебе чекають твої ідеали, задля яких ти боровся усе життя. Це ж насолода — поринути у їхні глибини і ніколи з ними не розлучатися.

— А Любов? Де вона? Я її завжди потребував.

— Вона там також чекає на тебе, не вагайся, ти ж не боягуз.

— Так, напевно, маєш рацію, залишилося переступити поріг, але ноги чомусь прикипіли до землі. Як їх відірвати?

— Різні є способи: у ванні це робиться дуже просто, або випий трішки більше пігулок і засни. Ну ж бо, рухайся і не зволікай. Нікого не слухай, виконуй лише мої накази і все закінчиться швидко і без болю.

— Щось мене стримує, — я розгублено почав озиратися, шукаючи допомоги.

— Нерозумний, ти закінчив свій шлях, піди гідно, я тобі допоможу.

— Мені треба попрощатися, — раптом схопився за випадкову сторонню думку.

— З ким ще? — почув у відповідь незадоволене шипіння.

— З музикою, — чомусь відповів я.

— Там матимеш її скільки завгодно, поквапся зробити те, що треба!

— Ні, це моя остання воля, — тремтячими руками почав перебирати диски.

— Кинь їх, вони тобі не допоможуть.

Та я продовжував уперто перебирати диски. Вибрав перший-ліпший навмання і механічно заклав у програвач. Зазвучала чотирнадцята соната Бетховена — «Місячна». Музика тужливо бриніла, навіваючи сумні спогади.

«Він боровся за свої ідеали, — знову з’явилася стороння думка, — а ти? Він творив навіть будучи глухим, без сподівання на любов, зі спотвореним віспою лицем.»

— Це був крик душі, його покинула кохана, — сичання намагалося заглушити голос сторонньої думки.

— Не бреши, принаймні сам собі, Дев’ята — це ж гімн життю. Тоді він вже був цілковитим калікою, — строго сказала стороння думка.

— Не слухай дурниць, закінчуй, що розпочав, — почув знайоме незадоволене шипіння, — мало що хто понаписує.

— Ти забув Сметану? Він також написав свою найкращу симфонію, будучи глухим. Ти ж сам казав, що генію не обов’язково чути власне творіння, — тихий голос сторонньої думки переростав у благання.

— А кому ж його слухати? — я затулив вуха.

— Людям! Справжній митець у першу чергу творить для людей, а не для власного Его.

— Яка різниця? Після смерті байдуже, хто почує. Я помру, і на цьому все закінчиться.

— Увімкни симфонію, вона тобі розповість правду, — наполягала стороння думка.

— Ще чого, так довго, це ж займе майже сімдесят чотири хвилини, — не відступало сичання.