Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 166
Ева Гата
Ти запитаєш, до чого тут він? Відповім цілком щиро. Не було сумніву, що якби не його санкція, то секретарочка не наважилася б вилізти на сцену і лопотіти свої дурнуваті пародії. Звичайнісінький невинний жарт — сюрприз. Люба моя, знаю, що недобре і неправильно вчинив, але стримуватися тоді просто не міг. Я скипів від гніву і вибухнув такою лайкою, що й сам не сподівався від себе, стільки того лайна наскладалося у душі. Ярослав мовчав, мабуть не очікував такої реакції з мого боку. А на завершення своєї тиради я повідомив, що моєї ноги більше не буде в їхній триклятій конторі. І кинув слухавку.
Тої миті для мене у світі існував тільки я. Мої проблеми заполонили в моїй свідомості все, наглухо відмежувавши від іншого світу. Якщо я потрібен тільки сам собі, а всім решті начхати на те, чим я страждаю і чим живу, то навіщо мучити себе? Немає жодної причини протистояти тупому, неотесаному, грубому цинізму зашкарублих людей із задатками садизму і відсутністю елементарного співчуття. Їм усім справляло неабияку приємність завдавати мені того шаленого болю, якого самі ніколи не відчували. І їх же ж більшість! Не переробиш…
Якщо нема у світі жодної близької натури, яка б зрозуміла всю глибину моїх почуттів і образ, то нема чого й продовжувати свій шлях. Світ котиться у темряву. Він повстав проти мене, проти того, хто намагався нести промені світла у тьмяні льохи нездарності і непрофесіоналізму. Сучасне людство не потребує канонів, настав час хаосу, і тому мені тут нема що робити.
—
Ось і ожив первісток. Пам’ятаєш, я тобі ще на початку про нього говорив? Усі його молодші брати вже давно жирували в моїй душі, а він терпляче чекав слушного часу.
— Невже моя смерть щось змінить? — злякався я.
—
— Але я вже цього не побачу! — вигукнув я, аж сам перелякався власного голосу.
— Невже немає іншого виходу?!
—
— А ти мене не покинеш? — злякався ще більше.
— Я проведу тебе до твого притулку.
— Я знаю який він — «Острів мертвих», — раптом виникла перед очима картина Арнольда Бйокліна.
—
— Почекай, не підганяй мене, мені обов’язково треба відвідати виставку Бйокліна. Я певен, що там віднайду багато відповідей. Я завжди встигну переступити межу, подаруй мені ще один день.