Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 16
Ева Гата
— Моя порада вам: не звертайте ні на кого уваги, робіть те, що вам підказує серце.
Жан хотів ще щось додати, але двері відчинилися, і в помешкання зайшов Георгій.
— Здоров був, друже! Радий тебе бачити на рідній землі.
Чоловіки обнялися і привіталися по-братерськи.
— Добре, що ти прийшов, зараз сідаємо обідати, — заметушилася Олена.
За обідом Жан розповідав останні події та різні пригоди. Потім чоловіки почали згадувати відвідини Жоржем Парижа.
— Пригадуєш, як ми тоді добряче з тобою погуляли в ресторані «Монторіоль», — загадково посміхнувся Жорж.
— Але хіба це можна порівняти з прийняттям у Палаці Інвалідів? — перебив друга Жан.
— А чому така дивна назва? — здивувалася Олена.
— Це дуже гарна будівля, де похований Наполеон Бонапарт. Мій сусід Пантелій, до речі теж наш земляк, там реставрує фрески ХVIII століття. Саме він нас і запросив на це прийняття, — пояснив Жан.
— Я ж тобі розповідав, ти не пам’ятаєш, Оленко? — перебив друга Георгій.
— Щось не пригадую, таке рідкісне ім’я — Пантелій — я б обов’язково запам’ятала.
— Зі старогрецької воно означає досконалість, або вищий ступінь, — пояснив Жан.
— А він виявився впертим цапом, — іронічно зауважив Георгій.
— У змаганні між Аполлоном і Паном? — лукаво посміхнувся Жан.
— Але я ж тоді виграв!
— Ну, не зовсім, не всі підтримали тебе.
— Asinus ad lyram . Лише ті, в кого виросли ослячі вуха, — зло засміявся Жорж.
— Ти маєш на увазі мене? Ти ще тоді обізвав мене королем Мідасом.
— А як тебе ще назвати? Я був переконаний, що ми мислимо однаково.
— Я не розумію, про що ви говорите, — здивувалася Олена.
— Спробую пояснити, Пантелій розпочав баталію з Жоржем.
— І про що вони сперечалися?
— Про що можуть сперечатися дві світлі голови? Звичайно, про мистецтво. Жорж стверджував, що простолюдин не здатний осягнути велич гармонії. На його думку, для вибраних існує одне мистецтво, а для натовпу — інше. Ваш благовірний уважав, а може, і далі вважає, що немає чого розсипати бісер перед свинями. На його думку, правдиві митці повинні групуватися у закриті секти. Саме з такою метою він створив «Омфал» — літературний Парнас, вхід до якого суворо охороняють невблаганні таланти. Пантелій же дотримувався іншої позиції. Він доводив, що митець повинен бути відкритим до людей і творити для загалу, а не для купки естетів. Крім того, йому дуже не сподобалася ідея «Омфалу», яку назвав вибриком купки зарозумілих снобів. Таке означення розлютило Жоржа, і тоді він вдався до красномовства, яке викликало жвавий диспут.
— Я і надалі наполягатиму на своїх переконаннях. Натхнення дається зверху, воно не може бути зрозумілим пересічному обивателю, — гостро додав Георгій.
— Ти багато в чому маєш рацію, але пригадай народні пісні. Вони ж створені саме тим натовпом, який ти недооцінюєш. Саме вони викликають захоплення і пристрасть, пробуджують той первородний інстинкт, захований у глибинах душі.
— Тут я з тобою зовсім не погоджуся, ці пісні створені не натовпом, як ти зазначив, а окремими геніями, і лише потім перетворилися на народні.
— От ти сам собі й заперечив, — весело засміявся Жан, — отже, ці генії творили не в шухляду, а для людей. Уявляєш, яке щастя для митця, коли його твір стає всенародним. Це означає, що йому вдалося зрозуміти душу народу. Пантелій бачить божественне в кожній дрібничці, погодься, у цьому є щось особливе. Він обожнює хор, а для тебе найважливішим є соліст. Vox populi — vox dei .