Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 16

— Моя порада вам: не звертайте ні на кого уваги, робіть те, що вам підказує серце.

Жан хотів ще щось додати, але двері відчинилися, і в помешкання зайшов Георгій.

— Здоров був, друже! Радий тебе бачити на рідній землі.

Чоловіки обнялися і привіталися по-братерськи.

— Добре, що ти прийшов, зараз сідаємо обідати, — заметушилася Олена.

За обідом Жан розповідав останні події та різні пригоди. Потім чоловіки почали згадувати відвідини Жоржем Парижа.

— Пригадуєш, як ми тоді добряче з тобою погуляли в ресторані «Монторіоль», — загадково посміхнувся Жорж.

— Але хіба це можна порівняти з прийняттям у Палаці Інвалідів? — перебив друга Жан.

— А чому така дивна назва? — здивувалася Олена.

— Це дуже гарна будівля, де похований Наполеон Бонапарт. Мій сусід Пантелій, до речі теж наш земляк, там реставрує фрески ХVIII століття. Саме він нас і запросив на це прийняття, — пояснив Жан.

— Я ж тобі розповідав, ти не пам’ятаєш, Оленко? — перебив друга Георгій.

— Щось не пригадую, таке рідкісне ім’я — Пантелій — я б обов’язково запам’ятала.

— Зі старогрецької воно означає досконалість, або вищий ступінь, — пояснив Жан.

— А він виявився впертим цапом, — іронічно зауважив Георгій.

— У змаганні між Аполлоном і Паном? — лукаво посміхнувся Жан.

— Але я ж тоді виграв!

— Ну, не зовсім, не всі підтримали тебе.

— Asinus ad lyram . Лише ті, в кого виросли ослячі вуха, — зло засміявся Жорж.

— Ти маєш на увазі мене? Ти ще тоді обізвав мене королем Мідасом.

— А як тебе ще назвати? Я був переконаний, що ми мислимо однаково.

— Я не розумію, про що ви говорите, — здивувалася Олена.

— Спробую пояснити, Пантелій розпочав баталію з Жоржем.

— І про що вони сперечалися?

— Про що можуть сперечатися дві світлі голови? Звичайно, про мистецтво. Жорж стверджував, що простолюдин не здатний осягнути велич гармонії. На його думку, для вибраних існує одне мистецтво, а для натовпу — інше. Ваш благовірний уважав, а може, і далі вважає, що немає чого розсипати бісер перед свинями. На його думку, правдиві митці повинні групуватися у закриті секти. Саме з такою метою він створив «Омфал» — літературний Парнас, вхід до якого суворо охороняють невблаганні таланти. Пантелій же дотримувався іншої позиції. Він доводив, що митець повинен бути відкритим до людей і творити для загалу, а не для купки естетів. Крім того, йому дуже не сподобалася ідея «Омфалу», яку назвав вибриком купки зарозумілих снобів. Таке означення розлютило Жоржа, і тоді він вдався до красномовства, яке викликало жвавий диспут.

— Я і надалі наполягатиму на своїх переконаннях. Натхнення дається зверху, воно не може бути зрозумілим пересічному обивателю, — гостро додав Георгій.

— Ти багато в чому маєш рацію, але пригадай народні пісні. Вони ж створені саме тим натовпом, який ти недооцінюєш. Саме вони викликають захоплення і пристрасть, пробуджують той первородний інстинкт, захований у глибинах душі.

— Тут я з тобою зовсім не погоджуся, ці пісні створені не натовпом, як ти зазначив, а окремими геніями, і лише потім перетворилися на народні.

— От ти сам собі й заперечив, — весело засміявся Жан, — отже, ці генії творили не в шухляду, а для людей. Уявляєш, яке щастя для митця, коли його твір стає всенародним. Це означає, що йому вдалося зрозуміти душу народу. Пантелій бачить божественне в кожній дрібничці, погодься, у цьому є щось особливе. Він обожнює хор, а для тебе найважливішим є соліст. Vox populi — vox dei .