Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 14
Ева Гата
— Що б я без тебе робила? — зітхала Олена.
— Не переживай, у мене є чудові знайомства, зробимо все, на що здатна наша медицина. Тепер твій благовірний покрутиться, як білка у колесі. Нехай подумає, до чого довів жінку.
Виявилося, що все не так зле. Результати аналізів були негативні, себто засвідчили, що злоякісних клітин нема. Лікар уважно обстежив хвору і наказав уважно стежити за своїм здоров’ям, адже різні ущільнення частенько можуть перерости в доволі небезпечні речі. Він порекомендував більше гуляти на свіжому повітрі, їсти багато овочів і фруктів та менше нервувати.
Георгій дуже хвилювався за дружину.
— Що тобі сказав лікар? — схвильовано зателефонував чоловік.
Олена відповіла не відразу. Їй не хотілося казати, що здорова, бо тоді втрачала владу над чоловіком, але і брехати не могла. Добре б дати відповідь, яка б залишала його неспокійним.
— Ще нічого остаточно не відомо.
— А які результати аналізів? — не заспокоювався Георгій.
— Мені лікар наказав бути дуже уважною до себе, бо в будь-який момент може виникнути небезпека.
— Отже, зараз небезпеки немає? — допитувався чоловік.
— Зараз немає, — знехотя відповіла Олена, — але мені не можна нервувати, бо всяке може трапитися.
Тепер у неї з’явився новий важіль. Як тільки виникала підозра щодо чоловіка, робилася смертельно хворою і лягала в ліжко. Ці маленькі хитрощі спрацьовували непогано лише на початках. Згодом вони почали втрачати силу, люди звикають до всього. Георгій також звик до шантажу і перестав звертати на це увагу.
Гість
Родина Круків готувалася до сімейного свята, у грудні Георгію виповнювалося сорок п’ять років.
— Післязавтра до нас приїде Жан, мій знайомий з Франції, — якось повідомив Георгій.
— А чому ти раніше мовчав?
— Він учора телефонував і, коли довідався про круглу дату, вирішив особисто приїхати й привітати, їм у Франції це ж просто зробити.
— Де він буде жити? — запитала Олена.
— У нас. Ти ж не проти?
— Звичайно ні, покладемо його спати у вітальні.
— Тож я тебе попрошу, будь зранку вдома, бо приїде прямісінько з летовища.
— Ти його не зустрічатимеш?
— Ні, я маю важливу нараду, та й Жан просив не турбуватися, бо може чудово дібратися і сам.
У п’ятницю зранку перед їхнім будинком зупинилося таксі. Пролунав дзвінок, і Олена поквапилася відчиняти двері.
На порозі стояв високий худорлявий брюнет.
— Доброго ранку, я Жан, але можете називати мене Іван, — жваво промовив гість.
— Дуже приємно, а я Олена. Заходьте і почувайтеся, як удома. Ви, напевно, зголодніли?
— Дякую, в літаку нас добряче нагодували, але від чогось гарячого не відмовлюся.
Кухня наповнилася благородним ароматом кави.
— Яке у вас миле помешкання, мені раптом здалося, що я колись тут уже жив.
— Дякую. Коли ви востаннє відвідували Батьківщину? — запитала Олена.
— О, давно, понад десять років тому.
— Так ви Жан чи Іван? — посміхнулася Олена.
— Мій батько уродженець вашого міста, а мати француженка. У нас вдома розмовляють лише українською мовою, навіть мати. Вона так кохала батька, що вивчила її досконало.