Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 148

Без сумніву, ми обидва вдали, що зустрілися, як давні знайомі, не виявляючи жодної неприязні, однак у його очах я не міг не читати глибокої ненависті. Не сумніваюся: молодий Грох звинувачував мене у смерті свого батька. Ця зустріч цілком знищила мій добрий гумор і смак до подорожі. А тут він ще й запросив мене на екскурсію містом. Виявляється, мій запеклий ворог цілий рік жив у Берліні і навіть умудрився перекласти якусь свою мазанину на німецьку.

Мушу випити гірку чашу до дна, і це замість насолоди! Мене аж млоїло від гадки, що блукатиму з ним містом. Зрозумій, я ж приїхав сюди ще й у пошуках нового натхнення. А як же його віднайти, якщо поруч постійно крутиться обридливий тип? Замість того, щоб поринути у місто і в ньому розчинитися, мусив силою стримувати язик за зубами, щоб не наляпати чергових дурниць. Я мовчки спостерігав за причипендою, домальовував йому роги з копитами, як у Марсія, та уявляв, як вдруге здираю з нього шкіру. Це заняття спочатку розважало, але невдовзі обридло.

Мій супутник весело і безтурботно балакав, захоплено показував історичні пам’ятки. Цікаво, чому так поводився? Навмисне? Як йому вдавалося вміло приховувати свою ненависть? Він детально пояснив мені доволі непросту систему міського транспорту. Як виявилося, в Берліні багато вокзалів, і перевагу тут надають поїздам. Потяги прибувають з німецькою точністю і, якщо вивчити розклад, можна до секунди розрахувати свій час.

Востаннє ми бачилися з ним років тринадцять тому, і в мене геть з голови вилетіло ім’я мого нав’язливого супутника. Крутилися різні імена, та пригадати не міг, і це трохи бентежило.

— Які у вас плани, пане Грох? — звернувся до нього, коли ми сідали в електричку.

— Ярко, називайте мене просто Ярко, — посміхнувся білозубою посмішкою.

— Ви тепер поважна людина, і мені не личить звертатися до вас нешанобливо, — вирішив вдати дурника.

— Так, час летить, не встиг оглянутися, а вже сорок сім за плечима.

— Ви ще молодий, я ж на десять років за вас старший.

Він посміхнувся, що мене ще дужче роздратувало:

— Маю великі плани на Батьківщині, хоча доведеться частенько повертатися до Німеччини.

— А що ви збираєтеся робити вдома? — запитав я.

— Дім залишається домом, там завжди знайдеться робота.

— Повертаєтеся у рідне місто? — обережно запитав.

— Ні, до столиці.

— У столиці проблеми з помешканнями, — мене почав дратувати його зухвалий тон.

— У нас не буде. Батько моєї жінки — відомий хірург, він допоміг нам продати моє помешкання і купити у столиці нове.