Читать «Страшенно голосно і неймовірно близько» онлайн - страница 163

Мама ще сиділа на дивані. Вона не читала, не слухала музики, просто сиділа.

— Ти не спиш, — сказала вона.

І я розплакався.

Вона простягла до мене руки зі словами:

— Що трапилося?

Я підбіг до неї і сказав:

— Я не хочу, щоб мене госпіталізували.

Вона пригорнула мене до себе, і моя голова опинилася на її м’якому плечі. Вона стиснула мене в обіймах.

— Ніхто тебе не госпіталізує.

— Обіцяю, скоро мені стане краще, — сказав я.

— З тобою і зараз усе гаразд, — відповіла вона.

— Я буду щасливим і нормальним.

Вона торкнулася пальцями моєї шиї.

— Я докладав неймовірних зусиль. Не знаю навіть, яких зусиль ще треба докласти.

— Тато тобою дуже пишався б, — сказала вона.

— Ти справді так вважаєш?

— Я в цьому впевнена.

Я знову заплакав. Мені захотілося розповісти їй про всю брехню, яку мені доводилося їй казати. А потім хотів, щоб вона мене заспокоїла і сказала, що все гаразд, бо іноді для того, щоб зробити щось хороше, спершу треба зробити щось погане. А тоді мені захотілося розповісти їй про телефон. І щоб вона після цього все одно сказала, що тато мною пишався б.

Раптом мама сказала:

— Тато дзвонив із вежі того дня.

Я відсунувся від неї.

— Що?

— Він дзвонив із вежі.

— На твій мобільний?

Вона кивнула, і тоді вперше після татової смерті я побачив, що вона не намагається стримати сльози. Їй стало легше? Чи вона впала в депресію? Вона була вдячною в цю мить чи просто виснаженою?

— Що він тобі сказав?

— Сказав мені, що він на вулиці, що йому вдалося вийти із будівлі і він йтиме додому.

— Але ж він не вийшов.

— Не вийшов.

Я розізлився? Чи зрадів?

— Він це вигадав, щоб ти не хвилювалася за нього.

— Саме так.

Я був збентеженим? Наляканим? Чи піднесеним?

— Але він знав, що ти все знаєш.

— Знав.

Я торкнувся пальцями її шиї там, де починалося волосся.

Я не знав, наскільки вже пізно.

Мабуть, я заснув, хоча цього й не пам’ятаю. Я так сильно плакав, що все навколо злилося в одне ціле. Якоїсь миті я відчув, як мама несе мене до моєї кімнати. Я лежав на ліжку, а вона на мене дивилася. Я не вірю в Бога, але я вірю в те, що все в житті страшенно складно, а її погляд в ту мить був складнішим за все на світі. Але він був водночас і неймовірно простим. У моїй реальності вона була лише моєю мамою, а я був лише її сином.

— Я не маю нічого проти, якщо ти у когось закохаєшся, — сказав їй я.

— Я не збираюся ні в кого більше закохуватися, — відповіла вона.

— Але я хочу, щоб ти це зробила, — наполягав я.

Вона поцілувала мене і сказала:

— Я ніколи більше не закохаюся.

— Тобі не потрібно нічого вигадувати, щоб я не хвилювався, — сказав я.

— Я люблю тебе, — сказала вона.

Я перекотився на бік і слухав, як вона йде назад до дивана.

Я чув, як вона плакала. Уявив її мокрі рукави. Її стомлені очі.

Хвилина і п’ятдесят одна секунда…

Чотири хвилини тридцять вісім секунд…

Сім хвилин…

Я намацав між ліжком та стіною і витяг «Те, що зі мною сталося». Альбом був абсолютно заповненим. Скоро доведеться розпочинати другий том. Десь я прочитав, що вежі так сильно горіли через велику кількість паперу. Усі ці блокноти, ксерокопії, роздруковані листи, дитячі фото, книги, доларові купюри у гаманцях, документи у папках… Усі вони стали паливом. Може, якби ми жили у безпаперовому світі, яке науковці точно колись створять, тато міг би бути живим? Напевно, не варто починати новий том.