Читать «Страшенно голосно і неймовірно близько» онлайн - страница 161

А ще мене вразило те, що труна уже потріскалася у декількох місцях. Можливо, від ваги землі, яка була над нею. Якби тут справді лежав тато, його б уже давно з’їли мурашки та черв’яки, які могли легко пролізти крізь тріщини. Або щонайменше, мікроскопічні бактерії точно б сюди пролізли. Я знав, що тепер це не має ніякого значення, бо коли ти мертвий, уже нічого не відчуваєш. То чому тоді для мене це мало значення?

Мене неабияк здивувало те, що труна не була ані замкненою, ані забитою цвяхами. Кришка просто лежала зверху, і кожен охочий зміг би запросто її зняти. Так не повинно бути. Хоча, з іншого боку, хто б забажав відчинити труну?

Я відчинив труну.

І знову здивувався, хоча й не повинен був. Я здивувався, що тата там не було. Розумом я знав, що його там і не має бути, але моє серце хотіло вірити у щось інше. А може, я здивувався від того, наскільки неймовірною порожньою була ця труна. Я почувався, наче шукав у словнику визначення слова «порожнеча».

Ідея викопати татову труну спала мені на думку в той вечір, коли я вперше зустрів Квартиранта. Я лежав собі у ліжку тієї ночі, і раптом прийшло осяяння, наче я зумів знайти вирішення нерозв’язної проблеми. Наступного ранку я кинув декілька камінців у вікно гостьової кімнати, як він і написав мені у записці, але я не дуже добре кидаю, тому я попросив Стена допомогти мені. Коли Квартирант прийшов на місце зустрічі на розі вулиці, я розповів йому про свою ідею.

Він написав: «Навіщо тобі це робити?»

— Бо це і є правда, а тато любив правду.

«Яка правда?»

— Що він мертвий.

Після тієї розмови ми зустрічалися кожного дня і розробляли детальний план дій, наче стратегію якоїсь війни. Ми розмовляли про те, як саме дістанемося цвинтаря, як переліземо через паркан, де ми могли б знайти лопату та інші потрібні інструменти, такі як ліхтарик, кусачки, пакети із соком. Ми планували і планували, хоча з якихось причин ми жодного разу не обговорювали, що саме робитимемо, коли таки відчинимо труну.

Лише за день до нашої поїздки на цвинтар Квартирант поставив це очевидне запитання.

— Звісно ж, ми її наповнимо, — відповів йому я.

Тоді він поставив ще одне, не менш очевидне, запитання.

Спочатку я запропонував заповнити татову труну його особистими речами, такими як його червоні ручки чи ювелірне збільшувальне скло, яке він називав лупою, чи навіть його смокінг. Думаю, я запозичив цю ідею від подружжя Блеків, які зробили музеї на честь одне одного. Але що більше ми це обговорювали, то більше розуміли безглуздість цієї ідеї, бо яка користь могла б із цього вийти? Тато все одно не зміг би користуватися цими предметами, бо він був мертвим, а Квартирант слушно зауважив, що краще мати татові речі на згадку.

— Я міг би заповнити труну прикрасами, як це робили з відомими єгиптянами. Я про таке читав.

«Але ж він не був єгиптянином».

— А ще він не любив прикрас?

«Не любив прикрас?»

— Тоді я міг би закопати ті речі, за які мені соромно, — запропонував я, подумавши про наш старий телефон, і про аркуш із марками, які зображали великих американців, через які я розсердився на бабусю, і сценарій «Гамлета», і листи, які я отримав від незнайомців, і мою безглузду саморобну візитку, і тамбурин, і навіть недоплетений шарф. Але це також було не найкращим рішенням, бо Квартирант нагадав мені, що коли ти ховаєш деякі речі, ти не можеш назавжди поховати їх у глибинах своєї пам’яті.