Читать «Страшенно голосно і неймовірно близько» онлайн - страница 162

— І що тоді? — запитав його я.

«Мені дещо спало на думку, — написав він, — завтра усе побачиш».

Чому я йому так довірився?

Наступної ночі, коли ми зустрілися на розі о двадцять третій п’ятдесят, у нього з собою було дві валізи. Я не запитав його, що там, бо відчував, що треба зачекати, поки він сам мені розповість, хоча мова йшла про мого тата, тому й труна могла вважатися моєю.

Через три години, коли я заліз у яму, розчистив залишки землі і відчинив кришку труни, Квартирант відчинив і свої валізи. Вони були повні паперів. Я запитав його, що це таке.

Він написав: «Я втратив сина».

— Справді?

Він показав мені свою ліву долоню.

— Як він помер?

«Я втратив його задовго до його смерті».

— Як саме?

«Я пішов від нього».

— Чому?

Він написав: «Я боявся».

— Боялися чого?

«Я боявся його втратити».

— А його смерті ви не боялися?

«Я боявся його життя».

— Чому?

Він написав мені: «Бо життя набагато страшніше за смерть».

— То що на цих паперах?

Він написав: «Те, що я так і не зміг йому сказати. Мої листи».

Чесно кажучи, я нічого тоді не зрозумів.

Не знаю, чи здогадався я тоді, що переді мною мій дідусь, навіть у найглибших ділянках мозку.

Я точно ніяк не пов’язав листи у валізах з конвертами у бабусиному комоді, хоча, мабуть, варто було.

Але я точно щось зрозумів у ту мить, я мусив щось зрозуміти, бо інакше б навіщо я показав свою ліву долоню?

Коли я повернувся додому, на годиннику була четверта двадцять два. Мама сиділа на дивані біля дверей. Я подумав, що вона неймовірно розізлиться на мене, але вона навіть нічого не сказала. Просто поцілувала моє чоло.

— Хіба тобі не цікаво, де я був?

— Я тобі довіряю, — відповіла вона.

— Але ж хіба тобі зовсім нецікаво?

— Думаю, ти мені розповів би, якби хотів, щоб я про це дізналася, — сказала вона.

— Ти вкладеш мене спати?

— Я хотіла б ще якийсь час побути тут.

— Ти на мене сердишся?

Вона похитала головою.

— А Рон на мене сердиться?

— Ні.

— Ти впевнена?

— Так.

Я пішов до своєї кімнати.

Руки у мене були брудні, але я не став їх мити. Я хотів, щоб вони залишились брудними, хоча б до ранку. Я сподівався, що трохи бруду залишиться під нігтями надовго, а якісь мікроскопічні часточки землі залишаться там і назавжди.

Я вимкнув світло.

Тоді я поклав свій рюкзак на підлогу, роздягнувся і ліг у ліжко.

Я дивився на несправжні зорі на стелі.

Як щодо вітряків на даху кожного хмарочоса?

Як щодо браслета, зробленого з нитки від повітряного змія?

Або з волосіні риболовної вудки?

Що, якби у хмарочосів були корені?

А що, якби їх треба було поливати, вмикати для них класичну музику і стежити, щоб їм вистачало світла чи тіні?

Що б то такого вигадати із чайником?

Я виліз із ліжка і в самій білизні побіг до дверей.