Читать «Страшенно голосно і неймовірно близько» онлайн - страница 160

Це було страшенно важко, а моєї сили було недостатньо, аби впоратися з цим завданням. Мої руки одразу неймовірно стомилися, але це було стерпно, бо оскільки у нас була лише одна лопата на двох, ми копали по черзі.

Минуло двадцять хвилин, а потім ще двадцять.

Ми копали, але поки ні до чого не докопалися.

Минуло ще двадцять хвилин.

А тоді у ліхтарику сіли батарейки, і ми вже не бачили навіть власних рук. Це не входило до нашого плану, як не входили і запасні батарейки, хоча, безсумнівно, вони мали б у нас бути. Як я міг забути про таку елементарну, але таку потрібну річ?

Я подзвонив Джеральдові на мобільний і запитав, чи не міг би він побігти купити пальчикові батарейки для нас. Він запитав, чи з нами все гаразд. Навколо було настільки темно, що я заледве його чув.

— Ага, з нами все чудово, тільки нам потрібні батарейки до ліхтарика, — відповів я.

Він сказав, що єдиний магазин, який спадав йому на думку, аж за п’ятнадцять хвилин їзди від цвинтаря.

— Я вам доплачу, — сказав йому я, на що він відповів:

— Суть не в тому, щоб ти мені доплачував.

На щастя, наша мета полягала у тому, щоб розкопати татову могилу, тому нам і не потрібно було бачити свої руки. Нам потрібно було відчувати, як лопата відкидає землю.

І ми копали далі в повній темряві та цілковитій тиші.

Я подумав про все, що може бути під землею — про черв’яків, коріння рослин, глину, навіть про закопаний скарб.

Ми копали.

Мені стало цікаво, скільки речей померло з того часу, як народилася перша річ на світі? Трильйон? Гуголплекс?

І ми копали.

Мені стало цікаво, про що в цю мить думав Квартирант.

Через якийсь час із мого телефону почулась мелодія з «Польоту джмеля», і я подивився на визначник номера.

— Це Джеральд.

— Купив.

— Ви не могли б принести їх сюди, щоб ми не витрачали час на те, щоб повернутися до лімузину?

Декілька секунд він мовчав.

— Я не проти.

Я не знав, наскільки далеко ми від нього, тому я весь час повторював його ім’я, а він ішов на звук мого голосу.

Усе-таки, було значно краще мати можливість бачити.

— Щось не видно, щоб ви дуже сильно просунулись у пошуках, — сказав Джеральд.

— Ми не надто добрі копачі, — відповів я.

Він поклав свої водійські рукавиці у кишеню куртки, поцілував хрестик, який висів у нього на шиї і взяв у мене лопату. Він був досить сильним, тому справа пішла швидше.

Годинник показував другу п’ятдесят шість, коли лопата стукнула об труну. Цей звук почули ми всі, і одразу обмінялися поглядами.

Я подякував Джеральду за допомогу.

Він мені підморгнув і попрямував назад до машини. Уже за мить він розчинився у темряві.

— О, згадав, — почув я його голос, хоча й не міг знайти його навіть за допомогою ліхтарика, — моя старша, Джанет, обожнює пластівці. Вона б тільки їх і їла цілими днями, якби ми їй не забороняли.

— Я теж люблю пластівці, — сказав йому.

Він відповів: «Чудово», і його кроки затихли.

Я спустився в яму і заходився змахувати пензликом залишки землі.

Перше, що мене здивувало, це те, що труна чомусь була мокрою. Цього я точно не очікував, бо ж як могло стільки води просочитися так глибоко під землю?