Читать «Страшенно голосно і неймовірно близько» онлайн - страница 159

Коли ми їхали, я уявляв, що ми залишаємось на місці, а світ невпинно суне на нас. Квартирант увесь час нерухомо сидів боком, і я зміг побачити Трампову вежу, яку тато вважав найогиднішою будівлею в Америці, а тоді й штаб-квартиру Організації Об’єднаних Націй, яка здавалася йому неймовірно красивою. Я підсунувся ближче до вікна і висунув назовні руку. Я склав її у формі крила літака. Якби моя рука була достатньо великою, я зміг би підняти лімузин у небо. Як щодо велетенських рукавиць?

Джеральд усміхнувся мені у дзеркалі заднього виду й запропонував увімкнути музику. Я запитав його, чи є в нього діти. Він сказав, що в нього дві доньки.

— Що їм подобається?

— Що їм подобається?

— Ага.

— Дай-но подумати. Келлі, моє сонечко, любить ляльок Барбі, цуциків і браслети з бісеру.

— Я зроблю їй такий браслет.

— Я впевнений, що вона буде в захваті.

— А що ще?

— Ще вона любить будь-що рожеве і м’яке.

— Я також люблю все рожеве і м’яке.

— Що ж, чудово.

— А як щодо вашої другої доньки?

— Джанет? Вона любить спорт. Особливо баскетбол, і скажу тобі: вона вміє грати. Я не маю на увазі, на рівні інших дівчаток. Я хотів сказати, вона справді профі.

— Вони обидві особливі?

Він засміявся і сказав:

— Звичайно ж, їхній татко скаже, що вони особливі.

— Будьте об’єктивні.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, судіть за фактами. По правді.

— Але правда полягає в тому, що я їхній татко.

Я дивився у вікно. Ми переїхали ту частину мосту, яка не належала ніякому округові, я озирнувся і побачив, що будинки стають все меншими. Я знайшов кнопку, яка відчиняє люк на даху і тепер висунувся наполовину з машини. Я сфотографував зорі на дідусеву камеру, і водночас з’єднував їх у слова, будь-які слова, які спадали мені на думку. Коли ми в’їжджали в тунелі, Джеральд просив мене сісти в машину, щоб я не став схожим на вершника без голови, про що я знаю, хоча дуже, дуже сильно хотів би назавжди забути. Подумки я вже склав із зірок «черевик», «інерція» і «непереможний».

На годиннику було нуль п’ятдесят шість, коли Джеральд заїхав на газон і припаркувався біля цвинтаря. Я одягнув на себе рюкзак, а Квартирант взяв лопату, і ми з ним вилізли на дах лімузину, щоб легше було перелізти через огорожу.

— Ви впевнені, що хочете це зробити? — прошепотів Джеральд.

Уже за парканом я йому відповів:

— Думаю, це забере в нас не більше за двадцять хвилин. Ну, у крайньому разі — тридцять.

Він перекинув через паркан валізи Квартиранта і сказав:

— Тоді я чекатиму на вас тут.

Ніч видалася дуже темною, тож ми йшли на світло від мого ліхтарика.

Я світив на надгробки, шукаючи серед безлічі інших татів.

Марк Кроуфорд

Діана Стрейт

Джейсон Бейкер-молодший

Морис Купер

Мей Ґудмен

Гелен Штайн

Ґреґорі Робертсон Джад

Джон Філдер

Сьюзен Кідд

Я не міг не думати, що ці імена належали мертвим людям, і про те, що імена, власне, були єдиною річчю, яка належала цим мертвим людям.

Татову могилу ми знайшли о першій двадцять два.

Квартирант подав мені лопату.

— Краще ви йдіть першим, — сказав я.

Але він вклав мені її в руку.

Я встромив лопату в землю і наліг усією вагою. Навіть не знаю, скільки саме я тоді важив, бо був занадто заклопотаним пошуками тата.