Читать «Страшенно голосно і неймовірно близько» онлайн - страница 158

— Звісно, ні, — відповів він. — По-моєму, це чудова ідея.

— А як щодо подвійної педалі для басу?

— Поняття не маю, що це таке, але думаю, це питання ми також владнаємо.

Я запитав його, чому в нього немає своєї сім’ї. Мама одразу вигукнула:

— Оскаре!

— А що? — запитав я.

Але Рон лише відклав убік виделку та ніж і зупинив її:

— Усе нормально. — Тоді він звернувся до мене: — У мене була сім’я, Оскаре. Дружина і донечка.

— Ви розлучилися?

Він засміявся і сказав:

— Ні.

— Тоді де вони тепер?

Мама втупилися у свою тарілку. Рон сказав:

— Вони потрапили в аварію.

— Яку саме аварію?

— Автомобільну.

— Я цього не знав.

— Ми з твоєю мамою познайомилися у групі підтримки для людей, які втратили своїх рідних. Саме тоді ми і почали дружити.

Я не міг дивитися в очі мами, а вона не дивилася на мене. Чому вона мені нічого не розповідала про цю групу?

— Як сталося, що ви не загинули в цій аварії?

Мама не стрималася:

— Оскаре, досить!

Рон відповів:

— Бо мене не було в авто.

— Чому це вас там не було?

Мама дивилася у вікно. Рон провів пальцем по обідку тарілки і сказав:

— Я не знаю.

— Що справді дивно, — сказав я, — я ніколи не бачив, щоб ви плакали.

— Я плачу весь час.

Мій рюкзак стояв уже спакованим, і я вже зібрав решту потрібних мені речей: і альтиметр, і злакові батончики, і армійський швейцарський ніж, який викопав у Центральному парку, тож більше мені не було чим зайнятися. Мама вклала мене спати о двадцять першій тридцять шість.

— Хочеш, я щось тобі почитаю?

— Ні, дякую.

— Ти не хочеш нічого мені розповісти?

Оскільки вона не збиралася мені нічого казати, я теж вирішив промовчати.

— Ми можемо вигадати разом якусь історію.

— Ні, дякую.

— Або пошукати помилки у «Таймс».

— Дякую, мам, але щось не хочеться.

— Як добре, що Рон розповів тобі про свою сім’ю.

— Мабуть.

— Постарайся поводитися з ним гарно. Він став для мене чудовим другом, і йому також потрібна допомога.

— Я стомився.

Я поставив будильник на двадцять третю п’ятдесят, хоча й був певний, що все одно не засну.

Поки лежав у ліжку, чекаючи потрібної години, я не припиняв вигадувати щось нове.

Я винайшов автомобіль, який розкладався б під дією мікроорганізмів.

Я винайшов книжку, у якій були б усі слова на усіх мовах світу. Навряд чи з неї було б багато користі, зате її можна було б тримати і усвідомлювати, що всі можливі слова є у твоїх руках.

Як щодо гуголплексу телефонів?

Або захисних сіток у всіх можливих місцях?

О двадцять третій п’ятдесят я страшенно швидко встав, дістав з-під ліжка речі і обережно, міліметр за міліметром, почав відкривати двері, намагаючись не шуміти. Барт, який працював швейцаром у нічну зміну, спав за своїм столом, що було мені тільки на руку, бо не треба було більше нікому брехати. Квартирант уже чекав на мене під вуличним ліхтарем. Ми потисли один одному руки, і я подумав, що це є досить дивним. Рівно опівночі до нас на лімузині під’їхав Джеральд. Він відчинив нам дверцята, і я похвалив його:

— Я знав, що ти приїдеш по нас вчасно.

Він поплескав мене по спині і відповів:

— Я б нізащо не спізнився.

Це була моя друга поїздка на лімузині.