Читать «Сестри-вампірки 2» онлайн - страница 53
Надя Фендріх
– Ходімо додому, коханий, – прошепотіла Урсула.
– Ходімо, сонечку, – погодився мисливець за вампірами. – Дай мені тільки кілька секунд, я маю дещо сказати.
Він винувато підійшов до Даки і Сільванії.
– Загалом, мені дуже ніяково. Я завжди вважав вас вампірами. А тут он як вийшло, – пробурмотів він.
– Та що ви, ну які ж ми вампіри? – удала із себе здивовану Дака.
– Ну ви й насмішили! – похитала головою Сільванія.
Дірк ван Комбаст вичавив із себе посмішку:
– Отже, вибачте мені.
– Хто давнє пом’яне, той лиха не мине, – завірила його Сільванія, від душі потиснувши простягнуту руку Дірка.
– Мир, гере ван Комбаст, – усміхнулася Дака, відвісивши Діркові трансільванського щигля.
Щасливе пробудження
Цієї ночі над гладдю біндбурзького озера пролітали два величезні лебеді. А може, це були зовсім і не лебеді, а кажани. А може, це були зовсім і не кажани, а… Втім, неважливо.
Дака і Сільванія з Геленою і Лудо на плечах приземлилися біля шатра бедуїна. Забравшись усередину, вони знайшли самотнього могіканина, що спав безтурботним сном. Сільванія лягла поруч і, міцно притулившись до могіканина, солодко заснула.
***
Якоб здивовано протер очі. Чи не сон це? Друзі начебто тут і були, а поруч – його кохана дівчина.
– Доброго ранку, – сонно всміхнулася Якобу Сільванія.
Якоб допоміг їй підвестися.
– Посидьмо біля озера, поки всі сплять, – запропонував він.
Вони вмостилися на рибальському містку. Опустивши ноги у воду, хлопець і дівчина задумливо дивилися вдалину.
– Де ви всі вчора були? – зважився запитати Якоб.
Сільванія розгублено смикала рюшу сукні.
– Я мушу зізнатися тобі де в чому, Якобе, – зітхнула вона.
– Кажи, – глухо промовив Якоб, готовий до найгіршого.
Поглянувши на Якоба, Сільванія насмілилась випалити:
– Загалом, я напіввампір. Мій тато – вампір, а мама – людина. От чому я не дуже люблю бувати на сонці. Та кров я не п’ю – я все ж таки не тільки напіввампір, але й напівлюдина. А ще я вмію літати. Щоправда, літаю я не надто добре, та все-таки іноді я могла б брати тебе з собою.
Якоб ошелешено дивився на Сільванію. Він очікував почути що завгодно, але до такого повороту подій готовий явно не був.
– Я розумію, звучить навіжено. Але так воно і є, – торохтіла Сільванія. – Ну, скажи вже що-небудь.
А що міг сказати Якоб?
– Хм… – пробурмотів він. І, заглянувши Сільванії у вічі, додав: – Шкода.
Серце у Сільванії впало.
– Шкода, що я боюся висоти, – закінчив Якоб.
Сільванія боязко подивилася на нього, і її губи розпливлися в щасливій усмішці:
– Подумаєш, проблема. Літатимемо низько.
Якоб із полегшенням зітхнув.
– Ти й справді надзвичайна, – усміхнувся він.
– Ти теж, – тихо промовила Сільванія, зашарівшись.
Якоб поклав їй руку на плече і поцілував.
На березі почулося хихикання. Дака, Гелена і Лудо вже давно виповзли з намету і з цікавістю спостерігали за їхньою бесідою. Взявшись за руки, Сільванія і Якоб поспішили до друзів.
– Діти-и-и! – пролунав знайомий голос.
Уздовж берега на велосипеді-тандемі до них котили Ельвіра і Міхай з величезним кошиком на багажнику.
– Мамо! – зраділа Дака.
– Тату! – заплескала в долоні Сільванія.