Читать «Сестри-вампірки 2» онлайн - страница 32

Душа його радісно співала.

Тим часом сестри-вампірки повернулися додому і замкнулися у себе в кімнаті.

Сільванія гнівалася на весь світ. Дака, навпаки, перебувала в надзвичайно лагідному настрої. Але Сільванія була занадто вбита своїм горем і ображена на тата, щоб дивуватися змінам, що відбулися з її сестрою.

– І що я тепер скажу Якобу? Як я йому все поясню? – голосила Сільванія, в безсилій люті гамселячи подушку.

– Скажи йому правду: наш тато  – вампір, мама  – людина, ми напіввампіри… Ну й таке інше, – порадила Дака, застібаючи на зап’ястку шкіряний ремінець із заклепками.

Сільванія розгублено подивилася на неї.

– Ні, це не варіант. Чого доброго, подумає, що я міська божевільна. А хто захоче зустрічатися з міською божевільною? Ясна річ, ніхто!

Сільванія заховала обличчя в подушку.

– Отже, він не твоя людина, – байдуже кинула Дака.

Сільванія відірвала обличчя від подушки і гнівно глянула на сестру:

– Он воно що! Ото вже дякую тобі красно! І відколи це ти в нас фахівець зі стосунків між жінками та чоловіками?

Дака з незворушним виглядом одягла шкіряну куртку.

– Жалкую, та свій поганий настрій тобі доведеться зривати на кому-небудь іншому, а мені час.

– Якщо ти до друзів щодо походу, то я з тобою, – зібралася було Сільванія.

– Взагалі-то, ні, – усміхнулася Дака. – Я йду на побачення з Мурдо.

– Що? – вкрай зачудувалася Сільванія: вже чого-чого, а такого від Даки вона не чекала.

– Він прольотом у Біндбурзі, то ми й домовилися зустрітися. Якщо побачиш когось із наших друзів  – перекажи, що я не проти пожити в справжньому шатрі бедуїна. А Лудо нехай попросить у діда бичаче око  – ним добре багаття розпалювати. Спасибі!

Помахавши Сільванії рукою, Дака швидко зникла за дверима.

«Чудово, – подумала Сільванія. – Раз у раз я розхльобую все за двох».

Побачення з вампіром

Медсестра Урсула прямувала на вулицю Ліндевег. Її очі ховали сонцезахисні окуляри, на голові був легкий літній капелюшок, у руках  – коробка шоколадних цукерок.

Дійшовши до садового паркану будинку № 21, вона зупинилася й витягла з сумки небесно-блакитного кольору конверт із іменем та адресою відправника. «Дірк ван Комбаст, Ліндевег, 21». Урсула спантеличено розглядала фасад. Будинок зусібіч було обвішано хрестами і зв’язками часнику. Побачивши всю цю пишну оздобу, Урсула мимоволі скривилася  – і те, і інше вона терпіти не могла. Та аж надто їй хотілося дати шанс своєму шанувальнику. Тому вона рішуче натиснула на кнопку дверного дзвінка. Почувся скрегіт безлічі замків. За п’ять хвилин двері відчинилися, і на порозі будинку з’явився Дірк ван Комбаст.

– Добридень, Урсуло, – зрадів Дірк. – Вельми щасливий, що ви прийшли на моє запрошення!

Збиваючись з ніг (одну з яких вкривав гіпс), Дірк поспішив до хвіртки.

– Узагалі-то, ходити в гості до пацієнтів я не маю звички. Але вірші мені ще ніхто до цього не присвячував. – Із цими словами медсестра помахала конвертом. – Ви їх самі написали?

Дірк ван Комбаст зашарівся.

– Авжеж, авжеж, – залепетав він, від збентеження для чогось почухавши пластир на лобі. – Це я присвятив вам… Але що ж ми стоїмо? Ласкаво прошу до моєї фортеці!