Читать «Розповіді про композиторів» онлайн - страница 36

Леонтіна Александровна Бас

Ім’я Верді стає відомим далеко за межами Італії. Його опери все частіше йдуть на сценах багатьох європейських театрів — у Парижі, Лондоні й навіть у Петербурзі, де в 1862 році було поставлено оперу «Сила долі». Як і раніше, композитор приїздить готувати прем’єри — працює із співаками та з оркестром. Тепер він має право сказати: «Моя доля — завжди працювати».

Верді поселяється на віллі неподалік од Генуї. Тут він живе і працює, час од часу виїжджаючи готувати вистави своїх опер. Але завжди він з радістю повертається в улюблену Сант-Агату. Так було і в березні 1867 року, коли одразу після прем’єри опери «Дон Карлос» на паризькій сцені Верді залишив французьку столицю. Він поспішав у Сант-Агату, щоб застати живим смертельно хворого Антоніо Барецці. На останнє прохання Антоніо Верді грає його улюблений хор із опери «Набукко». Під ці звуки й помирає той, хто був для Верді і наставником, і другом…

Смерть Барецці була не єдиною сумною подією того нещасливого року — тоді ж помер і батько Верді, а через рік не стало Джоаккіно Россіні, творчість якого так високо цінував Джузеппе. Верді стає ініціатором створення колективного твору, присвяченого пам’яті видатного композитора, проте лише він написав свою частину…

Незадовго до смерті Россіні в одній з італійських газет було надруковано лист міністра освіти, який набув значення програмного документа. У ньому йшлося про тє, що за три останні десятиріччя в Італії нібито не створено жодної опери, за винятком чотирьох опер, замовлених відомому французькому композитору Мейєрберу.

Багато разів перечитував Верді цього листа і ніяк не міг зрозуміти, як можпа писати, що італійське оперне мистецтво переживав період занепаду, що італійські співаки втратили свою майстерність. Вони ж приносять славу своїй країні, поширюючи принципи італійської вокальної школи в багатьох країнах Європи. Може, слова міністра — це милий жарт? Ні, це схоже більше на цілковиту необізнаність офіційної особи. Щоправда, він пише в цьому листі, що не розуміється на музиці. Але, скажіть на милість, навіщо ж братися за оцінку того, чого не розумієш? Навіщо ж висловлювати якісь пропозиції, якщо ти не можеш правильно оцінити те, що вже існує…

Верді страшенно обурився, і не так за себе, як за італійських музикантів. Він не боїться писати про це в листах до друзів, — нехай цензура перевіряє й доносить. Можливо, це буде кращим способом передати його ставлення до офіційних висловлювань самому міністру! Та замість покарання за «крамольні» думки Верді одержує… грамоту на призначення його кавалером ордена «Корона д’Італія». Це несподіванка. Адже щойно він своїми очима читав, що за тридцять років нічого не зробив для слави Італії. За що ж тоді орден?