Читать «Розповіді про композиторів» онлайн - страница 28

Поява мисливця розбиває світлі мрії юнака. Дівчина віддає своє серце мисливцеві. Ревнощі заповнили душу героя. Він розказує про це струмкові. Але гордість зупиняв гопака — зрадлива дівчина не повинна знати про його страждания. Раніше струмок був світлим, прозорим, тепер він бурхливий, гнівний, а музичні звороти із ласкавих і наспівних перетворилися на схвильовані, уривчасті.

Остання пісня циклу — «Колискова струмка». Своїм спокійним погойдуванням, м’якою співучістю вона вгамовує тиху журбу юнака…

Влітку 1823 року Шуберт знову в Желізі. Він знайомиться тут із бароном Шенштейном — напрочуд життєрадісною людиною, нестямно закоханою в музику. Маючи чудовий за тембром тенор, Шенштейн співає по-справжньому професіонально, і Шуберт знаходить у ньому чудового виконавця своїх пісень, зокрема циклу «Чарівна мірошничка». Тоді ж композитор присвячує цикл своєму новому другові.

Останні роки життя Шуберта сповнені багатьох життєвих подій. Поїздка до Верхньої Австрії. Смерть Бетховена. Єдиний в житті композитора концерт із його творів. Творчі контакти з видавцями…

У творах останніх років — «Великій симфонії», тріо, піснях на тексти Шекспіра, Гейне, Рельштаба, в пісенному циклі «Зимовий шлях» на вірші Мюллера, в «Експромтах» і «Музичних моментах» — помітні зовсім нові глибокі й прекрасні риси. Багато що тепер забарвлено в сумні, а часом і скорботні, трагічні тони. Життя частіше оберталося до композитора своїми похмурими сторонами. Але і в ці нелегкі для нього роки нерідко його музика яскріє радістю: вона сповнена чарівної ніжності, пристрасного почуття, веселого лукавства.

…Був кінець січня 1828 року. Мокрий лапатий сніг падав на тротуари й бруківки, на дахи будинків і відразу ж розтавав. Вогкий вітер розгойдував гілля дерев.

Смеркало, і на вулицях лише зрідка траплялися перехожі, та й ті намагалися якомога швидше сховатися від пронизливого вітру.

Раптом тишу й безлюддя порушили гучні голоси. Почулися сміх, розмови, веселі мелодії. І вулиця неначе ожила й зігрілася. Аж ось з’явилися й молоді люди. Двоє несли футляри з музичними інструментами, інші — ноти. Усі були веселі, балакучі. І лише один — він ішов посередині — мовчав. Він нижчий за середній зріст, міцний, кремезний. Чуб вибився з-під капелюха. За окулярами не видно виразу очей, але по обличчю помітно, що лагідність і доброта мало не головні риси його вдачі.

— Франце, чим ти так заклопотаний? — звернувся до мовчазного супутника скрипаль. — У тебе сьогодні настрій, як погода, — похмурий, невеселий.

— Мабуть, що так. Настрій, справді, кепський, і причин для цього немало. А найголовніша — погано почуваю себе. Ну та нічого, — і Франц пожвавішав, — зараз ми вже будемо у Віттечка й там зможемо досхочу награтися й наслухатися.

— А як ти думаєш, Шпаун приведе свою наречену?

— Він обіцяв мені. Дуже сумно, звичайно, що ми його втрачаємо, але, признатись, правильно він зробив. Гарну вибрав.

— А ось і Віттечків дім! Бачиш, Франце? Ми вже прийшли.

— Так, так, — озвався Франц. — Тепер це бачу навіть я. Цей милий дім приємний завжди, а тим паче — в таку негоду.