Ти забула мене — дивини в цім немає,Дивиною були скорше ніжності дні;Маю дещо того, що є гідним шаноби,Та цього… не змогла ти відчути в мені!
XXXVI
Якби ми в книзі сповна записали Наших образ химери,А потім стерли б їх у наших душах, Як стерли б на папері,То, позаяк твоя любов лишила В мені глибокі рани,Якби лише одну із них ти стерла, Я стер би всі, кохана!
XXXVII
Першим із нас я помру; таємнича Криця нутро непокоїть,Ти заподіяла рану смертельну Власною, люба, рукою.Першим із нас я помру; і настирний Дух невідступно і впертоБуде чекати тебе коло брами Непогамовної смерті.Линуть години, з годинами — днини, Дні проминуть із роками;Зрештою, й ти, зупинившись, почуєш: Хто це стоїть коло брами?Коли земля твої рештки з виною Прийме задля зберігання,Хвилі смертельні тебе ополощуть, Наче вода у Йордані;Там, де життя, що оскаржує долю, Врешті, тріпочучи, гине,Схоже на хвилю, що на узбережжі Тихо сконає без плину;Там, де могила зімкне неминуче Вічності темні лещата…Ми всі слова, що таїлися мовчки, Зможемо, врешті, сказати!
XXXVIII
Зітхання — це подув, вітер, і вітер його відносить,А сльози течуть у море — вода до води.Скажи таке мені, жінко: якщо кохання зникає, Чи відомо тобі, куди?
XXXIX
Я знаю, що зверхня вона й непостійна,Тож нащо казати слова невеселі?У неї в душі — почуття? О ні, скоршеЗаб'є джерело із неплідної скелі.Я знаю, що серце у неї — зміїне,Чекати від нього любові намарно;Вона — непорушна, бездушна статуя… Але ж яка гарна!
XL
Сплітаючи наші руки,Дивились ми очі в очі,Вона мені на раменоГолівку клала охоче,І скільки разів — Бог знає —Ходили ми тихим крокомІз нею отам, де в’язиЗдіймали крони високо,Й від них до її оселіТяглися тіні у змроку!А вчора… лиш рік єдинийПролинув, неначе подув:Навдивовижу ґраційно,Напрочуд холоднокровноВона мені відказала,Коли нас друг познайомив:— Здається мені, що десь яВже бачила вас. — Ай, подив!Про це не дізнались дурні —Відвідувачі салонів,Що виплітають інтриґиІз вигадок та обмови,І через це загубилиОдну з цікавих історій!Якої смачної стравиНе з’їли вони у коліЗа віялом золотистим,Де всяких пір’їн доволі!Спокійний і чистий місяць,Високих в'язів листов'яІ стіни її оселі,І ґанку знайомі сходи!Мовчіть, про цю таємницюНіхто не почує й слова!Мовчіть, і я присягаюсьЗабути про всі розмови.Її ж лице… Жодна маскаНе гідна такого схову!