Читать «Рими» онлайн - страница 11

XXXV

Ти забула мене — дивини в цім немає, Дивиною були скорше ніжності дні; Маю дещо того, що є гідним шаноби, Та цього… не змогла ти відчути в мені!

XXXVI

Якби ми в книзі сповна записали         Наших образ химери, А потім стерли б їх у наших душах,         Як стерли б на папері, То, позаяк твоя любов лишила         В мені глибокі рани, Якби лише одну із них ти стерла,         Я стер би всі, кохана!

XXXVII

Першим із нас я помру; таємнича         Криця нутро непокоїть, Ти заподіяла рану смертельну         Власною, люба, рукою. Першим із нас я помру; і настирний         Дух невідступно і вперто Буде чекати тебе коло брами         Непогамовної смерті. Линуть години, з годинами — днини,         Дні проминуть із роками; Зрештою, й ти, зупинившись, почуєш:         Хто це стоїть коло брами? Коли земля твої рештки з виною         Прийме задля зберігання, Хвилі смертельні тебе ополощуть,         Наче вода у Йордані; Там, де життя, що оскаржує долю,         Врешті, тріпочучи, гине, Схоже на хвилю, що на узбережжі         Тихо сконає без плину; Там, де могила зімкне неминуче         Вічності темні лещата… Ми всі слова, що таїлися мовчки,         Зможемо, врешті, сказати!

XXXVIII

Зітхання — це подув, вітер, і вітер його відносить, А сльози течуть у море — вода до води. Скажи таке мені, жінко: якщо кохання зникає,         Чи відомо тобі, куди?

XXXIX

Я знаю, що зверхня вона й непостійна, Тож нащо казати слова невеселі? У неї в душі — почуття? О ні, скорше Заб'є джерело із неплідної скелі. Я знаю, що серце у неї — зміїне, Чекати від нього любові намарно; Вона — непорушна, бездушна статуя…         Але ж яка гарна!

XL

Сплітаючи наші руки, Дивились ми очі в очі, Вона мені на рамено Голівку клала охоче, І скільки разів — Бог знає — Ходили ми тихим кроком Із нею отам, де в’язи Здіймали крони високо, Й від них до її оселі Тяглися тіні у змроку! А вчора… лиш рік єдиний Пролинув, неначе подув: Навдивовижу ґраційно, Напрочуд холоднокровно Вона мені відказала, Коли нас друг познайомив: — Здається мені, що десь я Вже бачила вас. — Ай, подив! Про це не дізнались дурні — Відвідувачі салонів, Що виплітають інтриґи Із вигадок та обмови, І через це загубили Одну з цікавих історій! Якої смачної страви Не з’їли вони у колі За віялом золотистим, Де всяких пір’їн доволі! Спокійний і чистий місяць, Високих в'язів листов'я І стіни її оселі, І ґанку знайомі сходи! Мовчіть, про цю таємницю Ніхто не почує й слова! Мовчіть, і я присягаюсь Забути про всі розмови. Її ж лице… Жодна маска Не гідна такого схову!