Ждав я, що на колінах Книжку розгорне;Моєї щоки торкнулись Кучері чорні;Ми літер не помічали, Мабуть, обоє;І я, і вона сиділи У супокої;Скільки те все тривало? Напевне, довго.Я пам’ятаю: чувся Хіба що подих,Коли зривався хутко З губи сухої.Згадую: ми повернулись Раптом водночас,Стрілися наші губи І наші очі.То було твором Данте, «Пекло» було то.Глянули ми на книжку, І я промовив:— Чи може бути поема В єдинім слові?Вона відказала палко: — Знаю, що може!
XXX
Показалася в оці у неї сльозина,Я пробачення хтів попросити — овва,Їй гординя гірке осушила ридання,І мого каяття не звучали слова.У житті ми відмінні обрали дороги,Та любов наша й досі над нами сія;Я кажу: «І навіщо промовчав тоді я?»А вона: «І чому не заплакала я?»
XXXI
Наша любов — ніби трагічна п’єскаЗ сюжетом нісенітним,Де все серйозне і смішне змішалось, Крізь сльози усміх квітне.Але в кінці історії цієї Найгірша є загроза,Що випали їй сльози та розваги, Мені ж — хіба що сльози!
XXXII
Проходила, огорнута красою, Ваблива та ясна;Не дивлячись, я озирнувся; прецінь,Мені почувся шепіт: «Це вона».Хто поєднав смеркання зі світанком? Не відаю: імлаЗмішалася в короткій ночі літа,І знаю я, що жінка та… «була».
XXXIII
Питання — у словах, де полягає Розлучення причина;Обом нам не дізнатися ніколи, Чия була провина.Зігнорував, на жаль, словник любові Нагальну необхідністьДізнатися, де гордість — просто примха, А де — висока гідність!
XXXIV
Крокує мовчки, й порухи жіночі — Гармонія у тиші;Лунають її кроки, наче крилаМелодії, що ритміку колише.Нагадують напіврозкриті очі Яскраве світло днини;Охоплюють вони і землю, й небо,Запалюючи у своїх глибинах.Сміється, і звучать у сміху сплески Біжучого потоку;Коли заплаче, то в усіх сльозинках Є лагідність глибока.Вона і світло має, і парфуми, І лінію, і колір;Є форма, що породжує бажання,І вираз — для поезії доволі.Є нерозумною?.. То що ж, допоки Мовчить — є таємниця,Для мене це мовчання важить більше,Ніж те, що плеще інша молодиця.
