У сутінках поранила таємноМене цілунком — зради був то знак.Мою руками шию охопила,А ззаду в серце увійшов тесак.Чому ж вона — усміхнена, щаслива —Продовжує прогулянку свою?Тому що не струмує кров із рани…Бо я, вже мертвий, на ногах стою!
XLVII
У прірвах неба і землі бездонних Був я, і ті глибиниПобачив до кінця на власні очі Та розумом неспинним.Коли ж дістався до безодні серця І зазирнув видюще,Злякалися мої душа та очі: Така була глибока і чорнюща!
XLVIII
Так, наче крицю з рани витягають,Я вирвав із мого єства любов,Хоча мені здалося: в такий спосіб Я і життя зборов.У капищі — кутку душі моєїСвого божка я скинув з олтаря,І світло віри, що у ній палало,Загасло в порожнечі, мов зоря.Але, щоби мою здолати звагу,Навідує те видиво мене…Коли ж я зможу сном таким заснути, Який всі інші прожене?!
XLIX
Подеколи стрічаюся я з нею —Випадком, не для втіх;Вона, йдучи, сміється, я питаю: — Звідкіль у тебе сміх?А потім я всміхаюся до неї — То біль мій так сія,Й гадаю: — Чи не так вона радіє, Як і радію я?!
L
Наче дикун — він грубою рукоюТеше боввана, щоби з темнотиМолитися до нього на колінах, — Вчинили я і ти.Із вигадки смішної наших мізківВідливши форми для своїх заковМи на вівтар поставили боввана, І дар йому — наша любов.
LI
З мого життя — його лишилось мало —Віддав би залюбки найкращі роки, Аби дізнатися, що ти Казала про мене юрбі.Віддав би й потойбічність на поталу,Якщо мені там утривалять строки, Щоб знати: моя скорбота Передалася тобі.
LII
Гігантські хвилі, що мчите шаленоДо берегів у гуркоті прибою!Огорнутого в саван білопінний, Несіть мене з собою!Пориви бурі, що з дерев довжезнихЗриваєте зів’яле листя з воєм!Закрученого у небеснім вирі, Несіть мене з собою!Борвійні хмари, спалахи вогненніЛямують ваші обриси; імлоюПідхопленого й мороком туманним, Несіть мене з собою!Несіть мене туди, де маячінняВсі спогади зітре моєї долі…Благаю!.. Залишитися боюся Один із власним болем!
