Ти — гураґан, а я — висока вежа,Яка тобі утворює заслін.Мусиш розбитись чи мене звалити!.. Вихід — один!Ти — океан, а я — урвиста скеля,Що хитавицю стереже глибин.Мусиш розпастись чи мене зітнути!.. Вихід — один!Вродлива ти, я — гордий; ти змагаєш,А я готую ворогам загин.Вузька стежина, зудар — неминучий… Вихід-один!
XLII
Коли мені розповіли, відчув яХолод ножа, що тіло розрива;Зіпершись на стіну, я втратив тяму,Й запаморочилася голова.На дух мій впала темрява; від лютіДуша зробилась наче нежива…Тоді я зрозумів того, хто плаче,І зрозумів того, хто убива!Промчала хмара болю… і в зажуріЯ ледь пробелькотів якісь слова…Хто передав ту звістку?.. Друг мій вірний…За милість я подякував!.. Овва.
XLIII
На край свого неприбраного ліжкаЯ сів, свічу відсунувши сяйну;Німий, хмурний, і погляд непорушний Втопив я у стіну.Скільки минуло часу? Я не знаю:Коли мене пустив п’янливий біль,На світ благословилося, і сонце Сміялося зусіль.Не відаю, про що в жахні годиниЯ міркував і що тоді було;Пригадую лише прокльони, сльозиІ як нараз постаріло чоло.
XLIV
Неначе відкриту книжкуВ зіницях бачу жіночих.Навіщо твій сміх оманний,Якщо кажуть правду очі?Заплач! Почуття малогоСвого не цурайсь, одначе.Заплач! Нас ніхто не видить.Глянь: я чоловік… — і плачу!
XLV
Всередині непевного склепіння,Де час позначив камінь багрецем,Ґотичний герб зобразив будівничий Упевненим різцем.До гребеня гранітного шоломаТягнувся плющ, і вився навманці,І кидав тінь на щит, де було серце, Затиснуте в руці.Уздрівши це, на тихому майдані Спинились ми нараз.«Ось вірний знак, — промовила до мене, — Що шал мій не загас».Ай! Правду щиру мовила напевне, Зізналася сама,Що серце в неї у руці… десь-інде… У грудях — ні, нема.
