Читать «Рибалки» онлайн - страница 76

Не отримавши відповіді, Боджа почав відчайдушно битися плечем у двері. Коли він зупинився, то відступив назад, і його очі сповнилися полегшенням і новим страхом.

— Він усередині, — пробурмотів він до Обембе, відходячи від дверей. — Я чув там якісь рухи. Він живий.

— Що там за навіжений мене тривожить? — загарчав із кімнати Ікенна.

Спочатку Боджа не озвався. Тоді він гукнув:

— Ікенно, це ти тут навіжений, а не я. Краще відчини зараз же двері — ця кімната і моя теж.

Почулося кілька квапливих кроків, і раптом Ікенна спалахом вискочив з дверей. Він вилетів з такою швидкістю, що Боджа навіть не побачив удару, а просто зненацька опинився на підлозі.

— Я чув, що ти про мене казав, — мовив Ікенна, поки Боджа намагався підвестися. — Я все чув — чув, як ти казав, що я мертвий, а не живий. Після всього, що я для тебе зробив, ти, Боджо, бажаєш мені смерті, так? А понад те, ти ще й називаєш мене навіженим. Мене? Ну, сьогодні я тобі покажу…

Ікенна ще говорив, коли Боджа, блискавично схрестивши ноги, повалив його так, що він упав назад до кімнати, вдарившись при цьому об двері. Боджа скочив на ноги, поки Ікенна, кривлячись від болю, лаявся і сипав прокльонами.

— Я теж готовий, — сказав Боджа з порогу вітальні. — Якщо ти так уже цього хочеш, то виходь надвір, щоб ми не побили нічого в будинку і мати не дізналася, що сталось.

Щойно сказавши це, він кинувся на заднє подвір’я, де були город і криниця, а Ікенна подався слідом.

* * *

Перше, що я побачив, вийшовши на задній двір з Обембе, було те, як Боджа намагався ухилитися від удару стиснутого кулака Ікенни, але не встиг, і той удар прийшовся йому в груди, від чого він поточився назад. Поки Боджа намагався опанувати свої ноги, Ікенна хвицьнув його й повалив. Тоді він упав до нього на землю, і вони кинулися одне до одного, як гладіатори в кулачному бою. Мене захопив неописуваний жах. Ми з Обембе заклякли на порозі, нездатні поворухнутися, і благали їх припинити.

Але вони не звертали уваги, а шаленість їхніх ударів і дика швидкість, з якою вони перебирали ногами один навколо одного, скоро відволікли нас від цих намагань. Обембе кричав, коли котромусь із них діставався сильний удар, і хапав повітря, коли хтось зойкав від болю. Я теж не міг на це дивитися. Іноді я заплющував очі, коли хтось із них замахувався для жорстокого удару, і розплющував після того, як удар завершувався, моє серце увесь час несамовито калатало. Обембе знову почав благати їх, коли в Боджі з розсіченої правої брови потекла кров, але Ікенна нагримав на нього.

— Закрий рота, — загарчав він і сплюнув на землю. — Якщо ти зараз же не стулиш пельку, ви обидва отримаєте те саме, що й він. Хіба ви не чули, як він до мене говорив? Не звинувачуйте мене. Це він усе почав і…

Боджа урвав його, люто вдаривши по спині й обхопивши за пояс. Вони повалилися на землю, здійнявши хмару пилу. Обидва билися з нещадністю, незвичною для хлопців такого віку, коли вони чубляться зі своїми братами. Ікенна бив Боджу значно завзятіше, ніж хлопця, що торгував курми на ринку Ізоло, коли той назвав матір ashewo — повією, бо вона відмовилася купувати в нього курку в передріздвяний тиждень. Ми підтримували його криками, і навіть мати, котра терпіти не могла будь-якого насилля, сказала — після того, як той хлопець знову звівся на ноги, похапав свої переносні, сплетені з рафії клітки для птиці й утік, — що він заслужив своєї наминачки. І от тепер удари Ікенни були набагато сильніші, набагато важчі й набагато жорстокіші, ніж тоді. Боджа теж копав ногами й кидався вперед набагато сміливіше, ніж коли він бився з хлопцями, що однієї суботи пригрозили нагнати нас від Омі-Али, де ми рибалили. Ця бійка була іншою. Їхні руки неначе направляла якась сила, що оволоділа кожною клітиною їхніх тіл, аж до найменшої краплинки плазми крові, і, мабуть, саме ця сила — а не їхня свідомість — й примусила їх застосувати таку немилосердну тактику один проти одного. Я дивився на їхню бійку, і мене захопило передчуття того, що після неї ніщо не буде таким, як раніше. Я боявся, що в кожен удар вкладалася необорна нищівна сила, яку не можна зупинити, вгамувати чи відвернути. І коли ці відчуття захопили мене, моя свідомість закружляла, як вихор, що ганяє пилюку концентричними колами, і завертілася диким ураганом гарячкових думок, з-поміж яких найчіткіше виступала одна дивна й незвична, що пересилювала всі інші, — думка про смерть.