Читать «Рибалки» онлайн - страница 78

— Доброго дня, сер, — привітався Обембе.

— Здорові були, хлопці, — відповів він і повернув до нас голову. — Як ся маєте?

— Усе гаразд, — відповіли ми хором.

— Чогось хотіли, хлопці? — спитав він, витираючи руку об чорні від пилюки й моторної оливи штани.

— Так, сер, — відповів Обембе. — Наші брати б’ються і ми… ми…

— І у них кров іде, eje ti o po — багато крові, — сказав я, бачачи, що Обембе не в змозі продовжувати. — Будь ласка, ходіть із нами й допоможіть.

Коли він побачив наші заплакані очі, його обличчя сіпнулося, ніби його раптом вхопив якийсь напад.

— І чого це вони? — спитав він, махаючи руками, щоб їх висушити. — Чого вони б’ються?

— Не знаємо, сер, — коротко відказав Обембе. — Будь ласка, ходіть і допоможіть нам.

— Гаразд, ходімо, — сказав містер Боде.

Він метнувся назад до будинку, ніби хотів щось узяти, а тоді спинився перед дверима, махнув рукою вперед і сказав:

— Ходімо.

Кинувшись назад, ми з братом побігли, але скоро зупинилися, щоб містер Боде нас наздогнав.

— Треба поспішати, сер, — благав я.

Почувши це, містер Боде теж побіг, босоніж. Недалеко від нашого будинку дві жінки перекрили собою край тротуару. Вони носили дешеві заляпані сукні, і кожна несла на голові торбинку з кукурудзою. Обембе на бігу торкнув одну з жінок, і з дірки в її торбинці випали два невеликі качани. Жінка лайнулася на нас, а ми побігли далі.

Перше, що ми побачили, коли добігли до нашого двору, була вагітна коза з набухлим черевом й відвислим вим’ям, що належала нашим сусідам. Вона схилилася коло наших воріт і бекала, висолопивши язика, як відріз липкої стрічки, що відліпився від мотка. З усіх боків темного, обважнілого й смердючого тіла поналипали чорні горошини її посліду. Деякі з них розчавилися на коричневу гнійну пасту, а інші позлипалися по дві, три й більше разом. Єдиним звуком, що я його чув з боку двору, було важке сопіння тієї кози. Ми забігли до заднього подвір’я, але побачили тільки клапті, що колись були одягом наших братів, криваві плями, що всоталися в землю, й палімпсест родючої землі, витоптаний їхніми ногами. Було неможливо повірити, що вони могли завершити ту бійку без чийогось втручання. Куди вони поділися? Хто став між ними?

— То де, ви казали, вони билися? — здивовано спитав містер Боде.

— Тут, просто на цьому місці, — відповів Обембе, вказуючи на землю. На його очі навернулися сльози.

— Ти певен?

— Так, сер, — сказав Обембе. — Отут, на цьому місці ми їх і залишили. Ось.

Містер Боде глянув на мене, і я сказав:

— Так, вони билися прямо тут. Подивіться на кров, — я вказав на місце, де кров змішалася з землею й утворила грудку, і ще на інше, де виднілася кругла мокра пляма, що нагадувала напівзаплющене око.