Читать «Рибалки» онлайн - страница 74
Чiґозі Обіома
Це спрацювало. Він кивнув, погоджуючись і борючись зі сльозами. Я спромігся просунутися наперед і постукати по плечу Боджу, який стояв, затиснутий між двома старшими хлопцями.
— Що? — квапливо повернувся він до мене.
— Ми йдемо.
— Чого?
Я не відповів.
— Чого? — знову спитав він. Йому не терпілося знову повернутися до екрана.
— Нічого, — сказав я.
— Гаразд, тоді побачимося, — мовив він і швидко розвернувся до телевізора.
Обембе попросив ліхтарика, але Боджа його не почув.
— Ліхтарик нам не потрібен, — сказав я, силкуючись просунутися між двома чоловіками. — Можна просто йти повільніше. Бог безпечно проведе нас додому.
Ми вийшли надвір, він тримав руку на тому місці, де його вдарило ліктем, — мабуть, мацав, щоб перевірити, чи воно не напухло. Ніч була темна — така темна, що ми ледь-ледь бачили щось окрім вогнів машин і мотоциклів, що коли-не-коли проїздили дорогою. Але їх траплялося небагато, і здавалося, що всі подалися кудись, де можна побачити олімпійську гру.
— Той чоловік — просто дикий звір, не зміг навіть вибачитися, — сказав я, борючись зі слізьми. Я ніби відчував біль Обембе так само сильно, як і він сам, і бажання заплакати захопило мене повністю.
— Ш-ш-ш, — сказав тоді Обембе.
І він потягнув мене до кутка біля дерев’яної ятки. Спочатку я нічого не бачив, а тоді теж помітив те, що й він. Під пальмою коло наших воріт стояв божевільний Абулу. Ця картина впала мені в очі так раптово, що спочатку здалася нереальною. Я не бачив Абулу з того дня, коли ми зустріли його на Омі-Алі, але за ті дні й тижні, що минули відтоді, він, зникнувши з очей, або, скоріше, віддалившись на певну відстань, наповнив моє життя — наші життя — своєю лихоплідною присутністю. Мені розповіли його історію, мене застерегли щодо нього, я молився проти нього. Але увесь цей час я не бачив його і, сам того не знаючи, чекав на зустріч із ним і навіть хотів цього. І ось тепер він стояв просто перед нашими ворітьми й пильно дивився у наш двір, але не робив жодних видимих спроб увійти до нього. Ми з Обембе стояли й дивилися, як він жестикулював, вимахуючи рукою в повітрі, ніби розмовляючи з кимось, кого бачив тільки він. А тоді, раптово розвернувшись, він пішов у наш бік, продовжуючи на ходу щось шепотіти. Коли він порівнявся з нами, ми почули той шепіт, перемішаний зі здавленим сопінням, і мені здалося, що Обембе теж розібрав ті слова, бо він ухопив мене за руку й відтягнув з дороги божевільного. Я задихано дивився, як він йшов геть у гущу темряви. Його тінь, утворена світлом фар вантажівки нашого сусіда, коротко нависла над вулицею і зникла, коли вантажівка під’їхала ближче.
— Ти чув, що він бурмотів? — спитав мене Обембе, щойно навіжений зник з очей.
Я похитав головою.
— Хіба? — видихнув він.
Я вже хотів відповісти, коли повз нас пройшов чоловік із малим на плечах, і той малий лепетав віршика:
Ледве вони відійшли настільки, щоб не чути нас, Обембе спитав знову.