Читать «Рибалки» онлайн - страница 75
Чiґозі Обіома
Я похитав головою, щоб показати, ніби нічого не почув, але то була неправда. Хоч і не чітко, але я почув слово, яке повторював Абулу, коли проминав нас. Воно звучало так само, як і того дня, коли воно проголосило кінець нашого миру: «Ікена».
* * *
Сумнівна радість пролетіла Нігерією, перетікши з вечора в ранок, як хмара сарани перелітає вночі й зникає зі сходом сонця, всипаючи місто своїми скинутими крилами. Обембе, Боджа і я раділи до пізньої ночі, слухаючи, як Боджа кінематографічно переказував нам гру хвилина за хвилиною, так ніби Джей-Джей Окоча обводив супротивників, як Супермен, що звільняє викрадених дітей, а Еммануель Амунеке вгачував свій гольовий удар, як Могутній Рейнджер. Близько півночі матері довелося втрутитися й наполягти, щоб ми лягали. Коли я нарешті заснув, мені наснився мільйон снів, і я дивився їх аж до ранку, коли Обембе почав різко плескати мене по плечу й кричати:
— Прокинься! Прокидайся, Бене! Вони б’ються!
— Хто, що? — спантеличено питав я.
— Вони б’ються, — затарабанив він. — Ікенна й Боджа. Вони б’ються по-справжньому. Ходи!
Задовго до того, як Обембе мене розбудив, Боджа прокинувся з прокльонами. Скрипуча вантажівка наших сусідів через паркан, родини Аґбаті, прорвалася крізь тонку завісу між світом сну й світом безтями спорадичними «Брум! Бру-умм! Бру-угугуммм!» Хоч вантажівка його й збудила, він і так хотів прокинутися рано, щоб піти репетирувати на барабанах з іншими хлопцями з церкви. Він поліз до ванни, тоді з’їв свою частку бутербродів, яку нам лишила мати, котра вже пішла до своєї крамниці з Девідом і Нкем, але мусив чекати, щоб передягтися у свіжу сорочку й штани, тому що, хоч він і перестав спати в кімнаті, яку ділив з Ікенною, його речі й досі лишалися в шафі, що стояла там. Мати, наша сокольнича, часто просила, щоб він перебрався до мене й Обембе, кажучи: «
Боджа нетерпляче чекав і казився від злості. Тоді, десь об одинадцятій, його терпіння вичерпалося, тож він підійшов до дверей і постукав, спочатку легенько, а тоді чимдалі нестриманіше. Обембе сказав, що розпалений Боджа приклав вухо до дверей, ніби зайшов до чужого дому, а тоді розвернувся до нього, ніби громом уражений, і сказав:
— Я не чую ознак життя. Ти впевнений, що Ікенна і досі живий?
Обембе сказав, що Боджа промовляв це запитання зі справжнім занепокоєнням, ніби боявся, що з Ікенною сталося щось лихе. Боджа прислухався ще раз, намагаючись вловити якийсь живий шум, а тоді знову постукав, цього разу ще гучніше, й погукав, щоб Ікенна відчинив двері.