Читать «Рибалки» онлайн

Чiґозі Обіома

Рибалки

Моїм братам (і сестрам), «батальйону», присвячується

Одна людина не може тупотіти, як юрба.

Прислів’я іґбо

Навіжений вступив до нашого дому зі злом, Осквернивши наші святі землі, Кажучи, що тільки він знає правду цього світу, Він залізом винищив наших жерців. О так! Ті діти, Що ходили над могилами пращурів, Також збожеволіють, У них повиростають ікла, як у ящірки, Вони пожеруть одне одного в нас на очах, І давня заповідь Забороняє їм завадити!

Мазісі Кунене

1

Рибалки

и з братами були рибалками.

Мої брати і я стали рибалками в січні 1996 року, після того як наш батько виїхав з Акуре, міста на заході Нігерії, де ми жили разом усе наше життя. Роботодавець, Центральний банк Нігерії, перевів його до відділення в Йолі — місті на відстані доброго верблюжого переходу, більш як за тисячу кілометрів від нас — у перший тиждень листопада минулого року. Я пам’ятаю той вечір, коли батько повернувся додому з листом про своє переведення — то була п’ятниця. Отож тієї п’ятниці й усю наступну суботу батько з матір’ю вели свої переговори пошепки, як ченці біля монастирського вівтаря. Недільного ранку матір було не впізнати. Вона була чимось схожа на мокру мишу і відводила очі, коли ходила будинком. Того дня вона не пішла до церкви, а залишилась удома й випрала та випрасувала стопку батькових речей, зберігаючи на обличчі непроникний і зневірений вираз. Жоден із них не сказав нам з братами ані слова, а ми не питали. Ми з братами — Ікенною, Боджею, Обембе — вже давно зрозуміли, що коли дві камери серця нашої оселі — батько і мати — набралися мовчання, як передсердя, переповнені кров’ю, то штрикати їх небезпечно, бо можна затопити увесь будинок. Тож у такі часи ми уникали телевізора, що стояв у вітальні на етажерці. Стривожені, ми сиділи у своїх кімнатах і вчили уроки або вдавали, що вчили уроки, і не ставили запитань. Ми лиш наводили за двері свої антени, щоб уловити про наше становище бодай щось.

Недільного надвечір’я дрібки інформації почали випадати з материних монологів, як пір’їнки з пишно опереного птаха:

— Що це за робота така, що забирає батька й не дає йому виховувати синів? Навіть якби я народилась із сімома руками, хіба ж змогла б упоратися з цими дітьми сама?

Хоч ці гарячкові запитання не були звернені до когось конкретно, вони, безумовно, призначалися для батькових вух. Він сидів собі в кріслі у вітальні, затуливши обличчя своєю улюбленою газетою «Ґардіан», і почасти читав, а почасти слухав матір. Звісно, батько почув усе, що вона сказала, але, як завжди, пропускав повз вуха слова, що не були звернені прямо до нього, ті, які він називав «боягузливими словами». Він просто читав собі далі, іноді зупиняючись, щоб уголос засудити чи схвалити щось прочитане: «Якщо на світі є справедливість, то відьма, яку Абача має за дружину, скоро його оплакуватиме», «Ого, Фела Куті просто Бог! Сила небесна!», «Ройбена Абаті треба звільнити!» — він казав будь-що, аби тільки показати, що материні нарікання пропадають марно, як шепіт, на який ніхто не звертав уваги.