Читать «Рибалки» онлайн - страница 131

— Цієї ночі, — сказав мій брат, трохи помовчавши. Його очі дивилися на мене, а решта обличчя була лише силуетом. — Ніж готовий. Щойно мама з татом точно заснуть, ми вискочимо крізь вікно.

А тоді, ніби викидаючи слова з нерозбірливої димної гущі, він сказав:

— Чи я піду сам?

— Ні, я з тобою, — затинаючись, мовив я.

— Добре, — сказав він.

Хоч я відчайдушно прагнув любові свого брата й не хотів знову його розчаровувати, я не міг зібратися, щоб вирушити серед ночі на полювання за тим скаженцем. Місто Акуре вночі було небезпечним — навіть дорослому доводилося обережно вибирати дорогу, коли темнішало. Наприкінці чверті, перед смертю Ікенни й Боджі, на ранковому зібранні в школі розповідали, як Ікебамі Оджо, один з моїх однокласників, що жив на нашій вулиці, втратив батька у сутичці з озброєними грабіжниками. Я задумався, чому мій брат, який був ще дитиною, не боявся ночі. Хіба він не знав, хіба він нічого такого не чув? І той божевільний, той демон, певно, заляже й чекатиме на нього. Я уявив, як Абулу видирає в нас ножа і ріже нас самих. Ця думка сповнила мене смертельним жахом.

Підвівшись із ліжка й сказавши, що хочу випити води, я пішов до вітальні, де батько й досі сидів і дивився телевізор, склавши руки на грудях. Я приніс чашку води з кухні й випив її. Сівши на канапі коло батька, котрий засвідчив мою присутність лиш легеньким кивком, я спитав, чи з його оком усе гаразд. «Так», — відповів він і повернувся до телевізора. Там двоє чоловіків у костюмах вели дебати, а на тлі висів плакат з написом «Обговорення економіки». Мені сяйнула одна ідея, спосіб уникнути походу на вулицю з братом, тож я взяв одну з газет, що лежали коло батька, й почав читати. Батькові це подобалося — він радів кожному нашому зусиллю здобути нові знання. Водячи очима по аркушах, я питав щось у батька, але він відповідав тільки коротко, в той час як я волів, аби він говорив довше. Тож я спитав про той день, коли його дядько пішов на війну. Батько кивнув і почав, але його зморював сон, він повсякчас позіхав і тому скоротив розповідь, наскільки зміг.

Але розказана ним історія була тією самою: його дядько ховався в деревах, що стояли уздовж дороги, чекаючи в засідці на конвой з нігерійських солдатів. Його дядько зі своїми людьми випалив залпом по солдатах, котрі, не знаючи, звідки летять кулі, хаотично стріляли в ліс, поки їх усіх не вбили.

— Усіх, — завжди підкреслював батько. — Ніхто не втік.

Я знову перевів очі на газету й почав читати, молячись, щоби батько ще якийсь час не надумав іти з вітальні. Ми балакали десь із годину, майже до десятої. Я думав, що ж там поробляє мій брат, і чи не прийде він по мене. Тоді батько почав засинати. Я вимкнув світло й скрутився на канапі.

Певно, не минуло й години, як я почув, що двері відчиняються, і вловив у вітальні якийсь рух. Я відчув той рух позаду мого крісла, а тоді його рука потермосила мене, спершу легенько, а тоді затятіше, але я навіть не сіпнувся. Я спробував видати горлом якісь тихенькі звуки, але коли почав, батько поворухнувся, і за моїм кріслом щось різко хекнуло — певно, то пригнувся мій брат. Тоді я почув, як він повільно прокрався назад, до нашої кімнати. Я трохи почекав і розплющив очі. Мене вразила батькова поза. Він спав, схиливши голову на плече, а руки вільно висіли з боків. Рівний потік світла від жовтої лампи розжарення у сусідському будинку, що часто світив усередину наших кімнат з-над паркану, падав на частину його обличчя крізь розсунуті завіски, надаючи його зовнішності вигляду наполовину чорної, а наполовину білої маски. Я трохи пороздивлявся батькове обличчя, поки не переконався, що мій брат пішов, а тоді спробував заснути.