Читать «Рибалки» онлайн - страница 130

— На початку року, — пробурмотів Обембе, коли ми повернулися до своєї кімнати. А тоді, опускаючи голос, як опускається на землю верблюд, повторив: — На початку. Року.

— То це, мабуть, у січні? — висунув я свій здогад, потай радіючи.

— Так, у січні, але це значить, що часу ми маємо обмаль — точніше, геть його не маємо. — Він похитав головою. — Я не знайду щастя в Канаді чи десь інде, якщо той божевільний і далі вільно ходитиме землею.

Хоч я неабияк остерігався розпалити братові лютощі, але не зміг стриматися, щоб не сказати:

— Але ми ж намагалися, він просто ніяк не хоче помирати. Ти сам так сказав — що він наче той кит…

— Брехня! — закричав він, і з його розчервонілого ока скотилася сльозинка. — Він просто людина. Він теж може померти. Ми спробували лише раз, усього один раз, заради Ікенни й Боджі. Але я присягаюся, що помщуся за своїх братів.

Аж тут нас погукав батько й попросив помити його машину.

— Я це зроблю, — знову прошепотів мій брат.

Він утер очі хустинкою. Пізніше, коли ми з ним протирали машину рушником, намоченим у відрі з водою, він сказав, що нам треба спробувати «План із ножем». Ось як усе мало відбутися: ми мусимо серед ночі тихцем вибратися зі своєї кімнати, знайти скаженця в його фургоні, заколоти його до смерті й утекти. Його слова злякали мене, але мій брат, маленька людина, повна великої печалі, закрив двері й запалив першу за тривалий час цигарку. Хоч струм і не зникав, але Обембе вимкнув світло, аби батьки подумали, що ми вже спимо. І хоч ніч випала трохи холодна, він залишив вікно прочиненим і видував дим назовні. Докуривши, він повернувся до мене й сказав: «Мусимо йти цієї ночі».

У мене серце підскочило. Я почув, як десь у сусідів грає знайома різдвяна пісенька. Раптом до мене дійшло, що надворі вечір 23 грудня, і що наступний день — то переддень Різдва. Мене вразило те, яким несхожим на інші випав цей різдвяний сезон — сірим і бідним на події. Він, як завжди, приніс імлисті ранки, а коли туманець розвіювався, то залишав по собі обвислі хмари пилу. Люди обвішували свої оселі прикрасами, а по радіо й телевізору одну за одною крутили різдвяні пісні. Іноді статуя Мадонни коло воріт великого собору — нова статуя, яку спорудили після того, як Абулу збезчестив стару — світилася барвистими вогниками, приваблюючи багатьох людей з нашого району на святкування Різдва. Обличчя людей світилися усмішками, хоч ціни на масові товари — здебільшого на живих курей, індичок, рис і все, що пов’язане зі святково-різдвяними рецептами, — злітали за межі досяжності звичайних людей. Але нічого такого не сталося — принаймні, не в нашій оселі. Жодних прикрас. Жодних приготувань. Усе, що сповнювало наш звичайний спосіб життя, здавалося, перетрубили безжальні терміти горя, що напали на нашу родину. І ми стали тінню тих, ким колись були.