Читать «Рибалки» онлайн - страница 129

Скоро потому, як ми повернулися додому, батько вийшов на вулицю й не приходив цілий день. Коли повернуло за північ, материн страх злетів до незвичних висот. Вона металася будинком, наче оскаженілий кіт, а тоді побігла до сусідів, піднявши ґвалт через те, що її чоловік зник безвісти. Її тривога була такою, що немало сусідів зібралися у нас вдома, радячи їй набратися терпіння, почекати ще трохи — щонайменше до наступного дня — а вже тоді йти до поліції. Хоч мати й послухалася ради, та коли батько повернувся, вона перебувала в гарячковому стані тривоги. Решта дітей, навіть Обембе, на той час уже поснули, але не я. Батько не відповів на материні благання розказати, де він був і чому в нього одне око перев’язане, а просто почовгав до їхньої кімнати. Коли Обембе наступного ранку спитав його, він сказав лиш таке:

— Мені видаляли катаракту. Годі питати.

Я ковтнув слину, що засіла грудкою в горлі, намагаючись утримати всередині накопичені питання.

— Ти погано бачив? — спитав я трохи згодом.

— Я сказав. Годі. Питати! — гаркнув він.

Але з самого того, що ані він, ані мати не пішли того дня на роботу, я зрозумів, що з ним щось серйозно не так. Батько, якого неабияк змінили наші трагедії і його робота, так і не став таким, як був. Навіть після того, як пов’язку зняли, повіка на одному оці вже не закривалася повністю.

Увесь той тиждень ми з Обембе не ходили полювати на Абулу, тому що батько увесь час був удома, слухав радіо, дивився телевізор або читав. Мій брат не один раз прокляв його недугу, ту «катаракту», через яку батько не міг вийти з дому. Одного разу, коли батько дивився телевізор і не зводив очей з диктора головного випуску новин, Сирила Стобера, Обембе спитав його, коли ми маємо поїхати до Канади. «На початку року», — флегматично відповів батько. На екрані показали хаотичне пекло пожежі, а за ним — почорнілі тіла на різних стадіях кремації, що лежали тут і там на обгорілому полі, над яким піднімався чорний дим. Обембе хотів сказати щось іще, але батько підняв у його бік долоню з розчепіреними пальцями, щоб він помовчав і дав телевізору сказати:

— Через цей злонамірений саботаж щоденний видобуток країни зменшився на п’ятдесят тисяч барелів на день. Тому уряд генерала Сані Абачі закликає громадян виявляти обачність, навіть якщо на заправках знову вишикуються черги, пам’ятаючи, що це тимчасово. Однак уряд налаштований справедливо покарати усіх порушників закону.

Ми терпляче чекали, щоб не відволікати його, поки на екран не вискочив чоловік із зубною щіткою в руках.

— У січні? — сказав мій брат, щойно побачив того чоловіка на екрані.

— Я сказав: «на початку року», — пробурмотів батько, опускаючи очі так, що ушкоджене наполовину заплющилося. Я задумався над тим, що ж насправді сталося з батьковими очима. Я підслухав їхню сварку з матір’ю, в якій вона звинувачувала його в брехні, у тому, що нема в нього ніякої «котораки». Можливо, подумав я, йому в око залетіла якась комаха. Мене гнітило, що я не можу ні до чого додуматися, а закінчилося все думкою про те, що якби Ікенна і Боджа були живі, то вони — за допомоги своєї вищої мудрості — таки дійшли б своїм розумом до відповіді.