Читать «Рибалки» онлайн - страница 133

У традиції різдвяної пори, в людських душах не залишалося місця смутку. Але подібно до завіски, яку просто відсунули в куток, щоб освітити кімнату вдень, він стояв і терпляче чекав, поки опуститься ніч, і завіска повернеться на своє місце. Так буває завжди. Ми так само повернулися додому з церкви, з’їли суп із перцем і бісквітні тістечка, й попили солодкої води, і, як у минулі роки, батько поставив відео з Расом Кімоно у якості новорічної пісні.

Ми з Девідом і Нкем вийшли танцювати разом із моїм братом, котрий, забувши наші невдачі й навіть саму місію, тупав ногами у ритмі стаккато під біт реґґі Раса Кімоно. Мати веселилася й гукала: «Onye no chie, Onye no chie», — а Обембе, мій істинний брат, танцював у світлі ламп. Разом із більшістю людей він того дня так сильно прагнув знайти полегшення в переході, що його смуток провалився під землю, дозволивши йому вийти на благословенну арену. А на ранок, коли місто прилягло поспати, на вулиці повернувся спокій, небо замовкло, церква спорожніла й затихла, риба в річці поснула, бурмотливий вітер ледь шелестів у густій нічній темряві, батька зморило у вітальні, а матір — у її кімнаті, разом із малими, мій брат знову виступив за межі кола світла крізь бічні ворота, і грати опустилися за його спиною. Світанок інфернальною мітлою змів уламки святкування — і мир, який воно принесло, і полегшення, і навіть невдавану любов — мов конфетті, що встелило підлогу наприкінці вечірки.

15

Пуголовок

адія була пуголовком.

Створінням, яке ловили й приносили додому в банці, але котре, незважаючи на нормальну воду, скоро помирало. Батькові сподівання, що ми повиростаємо у великих людей, його мапа мрій, скоро померла, хай там як він її оберігав. Моя надія, що брати завжди будуть поруч, що ми всі понароджуємо дітей і матимемо цілий клан, навіть напувана найбільш живильною водою з усіх, також померла. Як і надія на еміграцію до Канади, коли та впритул наблизилася до того, щоб справдитися.

Та надія прийшла з новим роком, принісши новий настрій і мир, що перекреслював смуток минулого року. Здавалося, що той смуток до нашої домівки вже не повернеться. Батько наново пофарбував машину в блискучий темно-синій колір і часто, навіть безугавно, говорив про те, як оце приїде містер Байо, та про нашу потенційну еміграцію до Канади. Він знову почав називати нас пестливими іменами: матір він кликав Omalicha, «прекрасною»; Девіда — Onye-Eze, «королем»; Нкем — Ннем, за іменем своєї матері. Перед нашими з Обембе іменами він ставив слово «рибалка». Мати набрала втрачену вагу. Тільки мого брата, здавалося, ці зміни ніяк не торкнулися. Його ніщо не цікавило. Жодні новини, байдуже наскільки значні, не могли його звеселити. Його не тішила думка про політ у літаку чи життя в місті, де можна буде кататися на скейтах і велосипедах із дітьми містера Байо. Коли батько вперше згадав про таку можливість, ця новина здалася мені епохальною. Якщо підбирати тваринний еквівалент, то для мене вона була коровою чи слоном, а для мого брата — лише мурахою. І коли ми з ним пізніше пішли до нашої кімнати, він узяв цю мурашку — обіцянку кращого майбутнього — двома пальцями й викинув у вікно, сказавши: