Читать «Рибалки» онлайн - страница 132

Прокинувшись уранці, я сказав братові, що пішов попити води, а батько заговорив до мене, і я сам незчувся, як заснув коло нього. Брат не відповів на це ані словом. Він сидів де сидів і дивився на обкладинку книжки з кораблем у морі й горами, схиливши голову на руки.

— Ти вбив його? — спитав я після тривалої паузи.

— Того ідіота там не було, — сказав він на мій подив. Хоч я цього не чекав, але брат мені, здавалося, повірив, і моя хитрість вдалася. Я ніколи не сподівався, що зможу бодай коли-небудь обвести його довкола пальця. Але він розповів мені, як після того, як я не зміг до нього приєднатися, він сам вийшов надвір, озброєний ножем. Він повільно йшов геть порожніми вулицями шукати божевільного, але того у фургоні не було! Мого брата це збісило.

Я лежав у ліжку, а мій розум блукав неосяжними територіями минулого. Я пригадав день, коли ми впіймали так багато риби, що Ікенна жалівся, що в нього спина болить її тягати, і ми сиділи над річкою й співали своєї рибальської пісні, наче то була пісня про свободу, та так, що геть позахрипали. Увесь залишок дня ми тільки те й робили, що співали, а вмируще сонце визирало з куточка неба, таке нерозбірливе, як пипка на грудях юної дівчини, побачена з відстані.

* * *

Мій брат на багато наступних днів загорнувся у власну шкіру, надламаний нашими послідовними невдачами. У день Різдва ми за обідом виглядали з вікна, а батько тим часом розповів, що переслав своєму другові гроші на нашу мандрівку. Слово «Торонто» танцювало навколо столу, наче фея, сповнюючи матір незмірною радістю. Здавалося, що батько — з одним напівзаплющеним оком — навмисне повторював його так часто заради неї. У переддень Нового року, коли бабахи петард лунали містом попри заборону, накладену на їх використання військовим губернатором, капітаном Ентоні Он’єруґбулемом, ми з братом насуплено сиділи у своїй кімнаті. Колись ми зі старшими братами підривали петарди на вулиці, іноді вступаючи з іншими дітьми нашої вулиці в удавані бойові дії. Але не цього Нового року.

Ми мали традицію вступати в новий рік через службу в церкві, тож і посідали до батькової машини й подалися до церкви, яка тієї ночі повнилася людьми так, що дехто стояв аж на порозі — напередодні таких днів до церкви ходили всі, навіть атеїсти. Та ніч плодила забобони й страхи перед лютим, зловісним духом останніх місяців року, котрий не жалів зубів і кігтів, аби тільки завадити людям перейти у новий рік. У народі вірили, що в ці місяці — вересень, жовтень, листопад і грудень — стається більше смертей, ніж у решті місяців разом, і боялися, що похмурий жнець блукає у цю ніч землею, до останньої хвилини збираючи свій врожай, тож коли пастор оголосив, що ми офіційно перейшли до нового, 1997 року, церкву затопила клаустрофобна какофонія, і вигуки: «З Новим роком, алілуя!» розривали повітря, а люди стрибали й кидалися одне одному в обійми, трусили головами, свистіли, гукали, співали й кричали разом із незнайомцями. Надворі з монаршого палацу Акуре, де сиділи Оби, правителі, злітали в небо феєрверки — невинні ракети, що вибухали яскравим світлом і рукотворними блискавками. І так було завжди, світ і далі простував своїм шляхом попри все, що сталося.