Читать «Рибалки» онлайн - страница 128
Чiґозі Обіома
Я зразу розвернувся й побачив Абулу, вдягненого в забрьохану коричневу сорочку з великою плямою поту й бруду, що стояв десь серед пастви. Батько глянув на мене, поглядом наказавши мені не відволікатися. Абулу не вперше приходив до церкви. За першим разом він прийшов посеред проповіді, проминув прислужників на дверях і сів на лавку в жіночому ряду. Хоч присутні одразу зрозуміли, що коїться щось незвичне, пастор провадив проповідь далі, а прислужники, юнаки, що пильнували двері, уважно за ним придивлялися. Але під час проповіді він зберігав незвичну стриманість, а коли надійшов час завершальної молитви й гімну, він приєднався до них обох, ніби не був тим, ким його всі знали. Коли присутніх розпустили, він тихо вийшов, залишивши по собі лиш переполох. Надалі він приходив ще на кілька служб, здебільшого сідаючи в жіночому ряду, і викликав гарячі дебати між тими, хто вважав його наготу небажаною через присутність жінок і дітей, і тими, хто вірив, що дім Божий має бути відкритим для всіх, хто забажає увійти, хай то буде голий/одягнений, бідний/багатий, розсудливий/навіжений чи той, для кого такі категорії взагалі нічого не значили. Нарешті в церкві вирішили заборонити йому відвідувати служби, і відтоді прислужники проганяли його дрючками щоразу, як він показувався неподалік.
Але в день прощальної служби за моїми братами він захопив усіх зненацька, проскочивши у двері, коли ніхто не дивився. Його побачили вже всередині, а через делікатну природу служби йому дозволили залишитися. Пізніше, після того як церква зачинилася, і він пішов, жінка, поруч з якою він сидів, пригадала, як він плакав під час служби. Вона сказала, що він спитав її, чи знала вона цього хлопця, а тоді розповів, що сам таки знав його. Та жінка, хитаючи головою, як людина, що побачила привида серед білого дня, сказала, що Абулу неодноразово називав ім’я Ікенни.
Я не знав, що подумали мої батьки про відвідини прощальної служби за їхніми синами божевільним Абулу, який спричинив їхню загибель, але з їхнього похмурого мовчання, що лежало на нас усю дорогу додому саваном, я розумів, що вони схвильовані. Ніхто не зронив ані слова, за винятком Девіда, котрий, захопившись однією з пісень, що ми їх співали під час служби, і тепер мугикав її й поривався заспівати. Стояв полудень, і більшість церков у цьому переважно християнському місті зачинилися, а дороги сповнилися машинами. Поки ми їхали у чимдалі щільнішому русі, Девідів щирий спів — дивовижне творіння мистецтва, донесене до публіки такими виражальними засобами як лепетання, неправильна вимова, обірвані слова, перекручені конотації й придушені значення — нагнав до машини спокійної атмосфери, так що тиша стала відчутною на дотик, і ніби з нами в машині сиділо ще двоє людей — невидимих простим оком — таких же розморених, як ми всі.
