Читать «Рибалки» онлайн - страница 127

Служба складалася з прощальних пісень, стислого життєпису «хлопців», виголошеного батьком, і короткої проповіді від пастора Коллінза, в котрого того дня була перебинтована голова. За кілька днів до того він втрапив у пригоду на мототаксі. Аудиторія складалася зі знайомих облич із нашого району, більшість яких належала до інших церков. У своїй промові батько змалював Ікенну великою людиною — Обембе при цих словах надовго затримав на мені свій погляд, — чоловіком, який повів би за собою інших, якби прожив довше.

— Багато не говоритиму, але Ікенна був хорошою дитиною, — сказав він. — Дитиною, що пізнала чимало незгод. Тобто, диявол багато разів намагався його вкрасти, але Бог не залишав його. У віці шести років його був ужалив скорпіон… — приглушені й налякані зойки, що пробігли рядами присутніх після цього одкровення, урвали батькові слова.

— Так, у Йолі, — продовжив він. — А за кілька років футбольний м’яч влучив в одне з його яєчок і увігнав його в тіло. Я не розводитимусь про подробиці того випадку, але знайте, що й тоді Господь не покинув його. А його брат, Боджа… — і тоді на присутніх опустилася така тиша, якої я до того ніколи не знав. Тому що, нерухомо стоячи за кафедрою коло передніх рядів церкви, батько — наш батько, хоробрий, сильний, наш генералісімус, командувач, що тримав свої загони у найсуворішій дисципліні, інтелектуал, орел — зашморгав носом. Мене охопило відчуття сорому за те, що мій батько ридає при людях, тож я схилив голову й не зводив очей зі своїх туфель, поки батько вів далі. Втім, після того його промова, наче перевантажена дровами вантажівка, що встрягла у вуличний рух Лаґоса, проривалася через видовбану ґрунтову дорогу, то зупиняючись, то сіпаючись уперед, то важко провалюючись колесами в ями.

— Він теж був би великим. Він… був обдарованою дитиною. Він, для тих, хто його знав, був… доброю дитиною. Дякую всім за те, що прийшли.

Після закінчення поквапливої батькової промови й тривалих оплесків почалися гімни. Мати тихенько проплакала цю частину, промокаючи очі хустинкою. Маленький ножик горя повільно розтинав моє серце, і я ридав за своїми братами.

Присутні саме співали «І в душі все гаразд», коли я помітив між ними незвичний рух. За мить голови почали обертатися, а очі — зиркати назад. Я не хотів обертатися, бо коло нас, поруч із Обембе, сидів батько. Але поки я міркував над тим, що воно там таке, Обембе схилився до мене й прошепотів: «Абулу прийшов».