Читать «Рибалки» онлайн - страница 106

* * *

Батько більше не дозволив нам з Обембе ходити до шпиталю. Він іноді брав Нкем і Девіда навідати матір разом із собою, і то лиш тоді, коли вони так його діставали, що він уже не міг терпіти. Мати залишалася під замком ще три тижні. Ті дні були холодні й неприродні, і навіть вітер, що дув щоночі, підвивав, як вмираючий звір. Наприкінці жовтня почався сезон харматану, коли сухий пропилюжений вітер із Сахари на півночі Нігерії летить до океану, обвіваючи більшу частину Африки південніше Сахари, — прийшов наче за одну ніч, розвісивши густий, непроникний туман, що довго висів купчастим тентом навіть після сходу сонця над усім Акуре, наче накривши місто потойбічною марою. Батько заїхав до нашого двору, везучи в машині матір. Її не було п’ять тижнів, і вона схудла вдвоє. Її світленька шкіра потемнішала, ніби вона безперестанку засмагала незліченну кількість днів. Її руки вкрилися цятками шрамів від уколів у вени, а один з великих пальців був обліплений пластиром, під яким трималося чимало вати. Хоч і було зрозуміло, що вона вже ніколи не буде такою, як раніше, нам було важко сприйняти всю неосяжність змін, що з нею сталися.

Батько охороняв її, наче яйце рідкісної пташки, й часто кишкав на нас — здебільшого на Девіда, — наче ми були мошвою. Тільки Нкем дозволялося крутитися коло неї. Він переказував нам її слова і заводив її до їхньої кімнати, коли хтось приходив навідатися. Він тримав її стан у таємниці від усіх, окрім найближчих друзів, і збрехав сусідам, що більшість часу вона була відсутня, бо їздила до нашого села коло міста Умуагія, щоб побути зі своєю родиною і набратися сил після втрати дітей. Він якнайсуворіше застеріг нас, узявшись руками за мочки вух, щоб ми нікому не розповідали про материну недугу.

— Навіть комарі, що дзижчать коло ваших ліжок, — і ті не мають про це дізнатися, — попереджав він.

Він і надалі готував страви, подаючи їх спочатку їй, а тоді нам. Він один вів усе господарство.

Якось майже через тиждень після її повернення ми вловили уривки розмови, що здалася нам напруженою суперечкою, яка велася пошепки й за причиненими дверима. Ми з Обембе ходили в кіно коло пошти, а коли повернулися, то побачили, що батько виносить коробки, в яких Ікенна тримав багато своїх книжок і малюнків. На місці, де ми грали в футбол, вже височіла купа речей, що належали нашим братам. Коли Обембе спитав, чому він хоче їх спалити, батько відповів, що на цьому наполягла мати. Вона не хотіла, щоб прокляття, яке лежало на наших братах — прокляття Абулу, — перейшло на решту нас через дотик до їхніх речей. Він не звернув до нас очей, поки пояснював нам це, а договоривши, похитав головою й знову зайшов до будинку взяти інші речі, поки не випорожнив усю кімнату. Письмовий стіл Ікенни стояв відіпхнутий до фіолетової стіни, вкритої нарисами олівцем і акварельними малюнками. Його перекошений стілець стояв зверху на тому столі. Батько вийшов надвір з останніми торбами речей Боджі й висипав їхній вміст на купу. Він докинув туди стару гітару Ікенни, котру йому дав музика-растафарієць, що, бувало, розважав народ на вулиці, коли Ікенна був малим. Той чолов’яга з дредами, що спускалися аж на груди, часто награвав Лакі Дубе і Боба Марлі, збираючи навколо себе чимало дітей і дорослих з нашого району. Він багато разів співав під кокосовим деревом перед нашими ворітьми, і часто Ікенна — попри заборону батьків — танцював коло нього, розважаючи публіку. Його стали називати «раста-пацаном» — і батькові довелося викорінювати це прізвисько з нашого вжитку силою просвітницького прочухана.